«Правильне» російське кіно: 8 ознак

«Поза політикою»: чому немає російського кіно без пропаганди та маніпуляцій?

Український актор Віталій Салій отримав нагороду від національної премії кінокритиків «Кіноколо-2021» в номінації «Найкращий актор». Водночас колегію, яка прийняла рішення, не бентежив той факт, що раніше цього року він зіграв військового у російському серіалі «Бухта глубокая». У ньому актор перевтілився в офіцера військово-морського флоту РФ.

Головним аргументом у свій захист Салій називає те, що у серіалі «жодної антиукраїнської, політичної, прославляючої армію агресора лінії  немає і близько». Однак чи є це аргументом і чи справді існує російське кіно без елементів пропаганди й викривлення реальності?

Українські користувачі соцмереж розкритикували актора за зйомки в російському серіалі на тлі збройної агресії РФ проти України, що триває вже восьмий рік. Салій відповів усім критикам, хоча це і не заперечує його участі в російському серіалі:

«Усі, хто зі мною хоч трохи знайомий, знають, що я завжди публічно засуджую анексію українського Криму і війну, розв’язану на Донбасі, саме тому я не знімаюсь у фільмах, у яких сюжет, сценарій, кінцевий продукт, група будь-яким чином виправдовують війну на сході України, анексію Криму, пропагують зневажливе ставлення до українців (чи української мови). Це умова моєї співпраці з будь-яким проєктом», — написав він на своїй Facebook-сторінці.

Актор додав, що в серіалі немає жодної антиукраїнської лінії, а головне в фільмі — меседж, який він несе. Однак який меседж фільму — актор вирішив не пояснювати.

Слід нагадати, що згідно з законом, в Україні заборонено розповсюдження і демонстрування фільмів, що містять популяризацію або пропаганду органів держави-агресора та їхніх окремих дій, що створюють позитивний образ працівників держави-агресора. Хоча прямої заборони на участь у зйомках подібних фільмів для українських акторів закон не передбачає, однак така участь сприяє створенню та поширенню небажаного контенту.

Повертаючись до меседжу, яким Салій виправдовує свою участь у зйомках, розповімо, чим закінчується серіал. За сюжетом, головний лиходій — російський контр-адмірал, відповідальний за крадіжку нового обладнання з підводного човна та загибель екіпажу внаслідок підлаштованого підриву на міні, щоб приховати крадіжку. Однак його ховають не як злочинця, а як справжнього героя — з військовими вшануваннями й почестями. Жахливий злочин військового високопосадовця не тільки приховують, зловмисника оголошують героєм. Здавалося б, це важливий поворот сюжету, питання, на яке має бути відповідь. Але ні, і натяку немає, усе наче так і повинно бути.

Навіть якщо російське кіно не просуває відверто антиукраїнського меседжу, воно може нав’язувати спотворений світогляд. Цей серіал несе на собі родові плями путінського кінематографа. Фігура батька-командира, якому пробачають навіть масове вбивство, а також джерело всього поганого в житті — розпад СРСР.

Бандити у приморському місті — щось на зразок рудименту «давнього зла» родом із дев’яностих, яке повстало на радянських руїнах. Сучасного зла в путінської Росії начебто немає, хіба що дрібненьке.

Єдиний випадок загибелі всього екіпажу на підводному човні в історії сучасної Росії – це аварія підводного човна «Курськ» у серпні 2000 року. І однією з причин трагедії були дії Путіна на посаді президента. Наприклад, затягування питання із прийняттям іноземної допомоги. З цією ж трагедією пов’язана його відома цинічна відповідь американському журналісту Ларрі Кінгу: «Вона потонула».

У серіалі екіпаж підводного човна гине наприкінці 90-х, до обрання Путіна президентом. І винні у цій загибелі «єльцинські» бандити. Так у рамках художнього вимислу переписується історія.

Головний режисер російського кінематографа

Ще у 2008 році Путін став «головним режисером російського кінематографа». Тоді в Росії створили Урядову раду з розвитку вітчизняної кінематографії, яку він очолив як прем’єр-міністр. Путін заявив, що «потенціал кінематографа як найважливішого інструменту виховання, освіти, формування ціннісних орієнтирів суспільства все ще використовується не повною мірою». Критики оцінили це як повернення до ленінського принципу «з усіх мистецтв для нас найважливішим є кіно» — з усіма наслідками: у кіно повертається держзамовлення, що асоціюється з ідеологічним контролем радянської епохи.

З того часу в Росії з кожним роком знімали все більше фільмів, вливаючи в кіноіндустрію мільярди рублів, але кінцевий продукт дедалі більше ставав агітацією та пропагандою, а не мистецтвом.

На думку журналіста Владіміра Цибульського, епоха путінської кінематографії почалася з фільму «Дев’ята рота», знятого у 2005 році: «Виявилося, що так просто, одним фільмом можна виграти афганську війну. Зрозуміло було, що це тільки початок. Минуло лише кілька років. Достатньо заглянути у щоденну телепрограму будь-якого каналу. У кіноафішу. Буде не до сміху… Путінське кіно внесло в душу середньостатистичного росіянина такі необхідні йому спокій та велич».

Журналіст Андрєй Архангельський називає путінське кіно «новим соцреалізмом» та порівнює його з кінематографом сталінської епохи.

«Про «сталінське кіно» неможливо сказати, що воно було «різним». Воно могло відрізнятися за стилістикою, за ступенем талановитості автора; але не можна уявити, що воно могло бути різним за змістом, набором ідей. Неможливо сказати, що сталінське кіно було про щось своє. Воно все було про одне; незалежно від жанру воно у результаті було тотальним панегіриком радянській владі», — пише Архангельський.

Навіть «найвідв’язніше російське кіно», за його словами, «дотримується негласних кодів лояльності». Продюсер бажає звітувати, продемонструвати державі, що «я свій». Як приклад він наводить перший російський фільм-катастрофу «Метро» 2013 року. За сюжетом, після аварії група людей намагається врятуватися самостійно, вони майже вже вибралися на поверхню, але «раптом чиясь рука миттю обнуляє всі попередні зусилля, буквально обрушуючи людей назад у калюжу»: герої не можуть врятуватися самі — тільки за допомогою держави.

«Правильне» російське кіно: 8 ознак

Архангельський наводить вісім прикладів «кодів лояльності»: що обов’язково, а чого в жодному разі не можна в російському кіно:

  1. Головний код — навіювання глядачеві думки про те, що влада в Росії є абсолютною, незмінною, непідвладною людині сутністю. Влада може викликати жах, страх, навіть огиду, але ніколи не можна над нею сміятися. Це найстрашніший гріх. Наприклад, у російської комедії «Канікули президента» 2018 року, яку позиціонували як «сміливу», висміюється хто завгодно, тільки не російський президент. Навпаки, стрічка показує, що якщо дати владу комусь іншому, настане безлад.
  2. У ролі головного зла у фільмах тепер виступає узагальнений «Захід», який «завжди» хотів занапастити Росію. Єдиний історичний час, коли Росія «дала слабину», — це 90-ті, і проклинати їх з приводу і без того є своєрідним ритуалом російського кіно. Усі біди звідти, усе найгірше сталося тоді.
  3.  Сама ідея приватної власності також є табу у російському кіно та серіалах. У результаті за 20 років кіно примудрилося зберегти потай від більшості глядачів, що в Росії настав капіталізм.
  4. Про яку б епоху не йшлося — представники силових структур чи спецслужб відіграють у кіно ключову роль.
  5. Неможливо уявити сьогодні російський фільм про те, як суспільство здатне щось зробити саме. У новому кіно ще й наполегливо вселяється думка про принципове безсилля суспільства: «самі ви нічого не можете, ви тільки все зіпсуєте».
  6. Російський серіал або фільм, навіть спираючись на реальну подію або героя, патологічно боїться розповісти правдиву історію. Правда, за словами продюсерів, здається їм «нудною» з художньої точки зору — але насправді просто є ідеологічно небезпечною.
  7. Патріотичні фільми сьогодні також неконтрольовано набувають форми естетичного захоплення насильством та смертю як такою. Єдина думка, яку вселяє сьогодні патріотика: найкраще, що ти можеш зробити для держави — віддати за неї життя.
  8.  Кохання має олюднювати найстрашніші періоди історії, і навіть компенсувати будь-які режисерські та сценарні проблеми. По суті, кохання на російському екрані — це така грандіозна операція прикриття.

Герої російських фільмів можуть розправлятися із впізнаваними путінськими ворогами. У бойовику «Майор Гром: Чумной Доктор», який вийшов навесні цього року, майор поліції полює на головного антигероя — викривача корупції, який ховається в соцмережах і викликає вуличні протести. Очевидна асоціація з Навальним — спочатку отруєним, потім засудженим до тюремного терміну російським опозиціонером.

Або ж просто втілювати собою авторитарний тип керівника/батька: тільки вони знають, як привести залежних від них людей до кращого, і вони жорстокими методами нав’язують свою лінію (але жорстокі вони лише до інших, а не до себе). Жорстокість наділеного владою в цих фільмах — це завжди турбота, а самодурство — прорахований на кілька ходів наперед геніальний план. При цьому без них не обійтися. Дитина хворіє на ДЦП? Віднеси до лісу та залиш там: не помре, то піде, як-от у фільмі «Временные трудности».

А що може об’єднати «Росію айфона» та «Росію шансона»? Поколінський і культурний конфлікт, улюблена тема світового кінематографа у російському кіно вирішується дуже просто: приїжджає спецназ і кладе всіх однаково мордою до підлоги. Як у комедії 2013 року«Горько!». Дубинка та чобіт зрівнюють усіх. Суперечності одразу стираються, всі заспокоюються. І затягують разом «Наталі» Лєпса, «улюбленого співака Путіна й всієї країни», як стверджує прессекретар Дмітрій Пєсков.

У фільмі Зака Снайдера «300 спартанців» битва греків з персами під Фермопилами була «зіткненням цивілізацій»: боротьбою «східного централізму та колективного кріпацтва» проти «ідеї вільного громадянина автономного поліса».

Саме з цією ідеєю «колективного кріпацтва» Росія веде «перегони озброєнь» зокрема в галузі кіно. Пропонуючи як порятунок ідею жорстокої, але нібито мудрої влади. І ця ідея може виявлятися у різних формах у самих, здавалося б, далеких від політики фільмах.

Total
2
Shares

Пов'язані статті

Читати

Окупаційна влада посилює інформаційну ізоляцію ОРДЛО

«Це змушує Україну переглянути формат і механізми співпраці з окупованими територіями в медійному плані. Оскільки ми можемо втратити можливість доносити правдиву інформацію про Україну», — заявив Ігор Соловей, керівник Центру стратегічних комунікацій.
Читати

Як «західні ЗМІ» Медведчука захищали

«Західні ЗМІ» — добре вивчена технологія російської пропаганди. А The National Interest (TNI) — одне з найулюбленіших американських видань російських пропагандистів і проросійських ЗМІ в Україні.