Поневолені Москвою народи є союзниками України – круглий стіл

Навігація та корисні матеріали

У вівторок 3 жовтня в Укрінформі відбувся круглий стіл на тему «Україна і національні рухи народів РФ: попутники чи союзники?», організований Центром стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки спільно з Експертною групою «Козацький фактор у російсько-українській війні».

Обговорення модерував представник Центру стратегічних комунікацій Максим Майоров. Відкриваючи захід, він зазначив, що Україна воює з багатонаціональною країною, в якій крім титульної нації росіян також проживають багато корінних народів та етнічних меншин. Відтак, народи, раніше підкорені імперією, тепер змушені воювати у загарбницькій війні цієї імперії вже заради підкорення українців.

З іншого боку, національно-визвольні рухи публічно підтримали Україну, а чимало представників цих народів з ідейних міркувань навіть поповнили лави Сил оборони.  Отже, національний фактор теперішньої Російської Федерації відіграє помітну роль у війні. І це вже не нова ситуація, адже українці мають тривалий досвід співпраці з поневоленими народами імперії протягом 20 століття.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Свобода народам – безпека Україні. Чому нам варто підтримувати національні рухи в РФ?

«У вересні 1917 року тут у Києві відбувся З’їзд поневолених народів Росії. На запрошення Центральної Ради приїхали їх представники з різних куточків колишньої Російської імперії для того, аби вирішувати як організувати цей політичний простір і жити далі. Саме українці тоді виступили ініціаторами такої асамблеї. І я сподіваюся, що сьогодні ми підтвердимо своє реноме серед народів Північної Євразії, налагодимо співпрацю, яка буде на користь і Україні, і цим народам» – висловив надію співробітник СтратКому.

Координатор експертної групи «Козацький фактор у російсько- українській війні», професор Українського Католицького Університету Вадим Задунайський розповів детальніше про те, як відбувалася взаємодія народів колишньої Російської імперії на початку 20 століття.

«Як сьогодні, так і тоді поневолені народи гуртувалися навколо України. Ця тенденція зберігалася впродовж усіх років Революції 1917-1921 років, а відповідні ідеї поширилися і в інших регіонах. Важливими центрами генерування подібних підходів та ідей, за прикладом Києва, стали Новочеркаськ (столиця Війська Донського, яке в 1918 році проголосило самостійну державу) та Катеринодар (столиця Кубанської республіки, у котрій сформувався окремий український революційний вектор за підтримки кубанських козаків- українців). Тут розроблялися і втілюватися в життя проєкти міждержавних утворень за участі поневолених народів Кавказу та  України, що мало стати запорукою національної взаємодії і протидії російському імперіалізму» – розповів вчений.

Задунайський наголосив на потребі також пам’ятати про прорахунки національних еліт революційної доби та їх союзників, аби уникнути помилок і цього разу досягти перемоги України, поневолених народів та всього демократичного світу. Аргументи на користь такої перемоги варто поширювати не лише в середовищі корінних народів Росії, але й переконувати в цьому західний світ. Усі мають зрозуміти, що в Україні вирішується майбутнє демократичного ладу, який є неможливим без справедливості та свободи людини і народу.

Історичний екскурс продовжив Володимир В’ятрович, народний депутат України, член Тимчасової спеціальної комісії Верховної Ради з питань розробки основних засад державної політики щодо взаємодії з національними рухами малих та корінних народів.

На думку парламентарія, «якщо підсумувати історію 20 століття, то українська незалежність виявилася найбільшою загрозою для імперії. Так було від початку, коли українці спробували вперше створити свою державу на завершальному етапі Першої світової війни – під час Революції 1917-1921 років. Вже тоді вже спроба українців запустила схожі процеси серед інших народів, які входили до складу колишньої Російської імперії, і ми бачимо, що ця тенденція зберігалася і зберігається фактично дотепер. Було одразу розуміння того, що незалежність України є важливим фактором для переформатування імперії, а з іншого боку – боротьба народів Росії є важливим елементом, який може допомогти українцям утвердити свою незалежність».

В’ятрович зазначив, що у 1930-ті роки ця думка розвинулася на теоретичному підґрунті. Її активно просував націоналістичний ідеолог Іван Мітринга – один з творців згодом відомого гасла «Свобода народам! Свобода людині!», яке вперше прозвучало у маніфесті ОУН 1940 року. Теза про поневолені народи, як про ключового союзника українців, відображена в рішеннях ІІ Краківського Збору  ОУН.

Під час Другої світової війни українські націоналісти отримали нагоду спробувати втілити ці ідеї в життя, що проявилося, насамперед, у формуванні національних відділів УПА. Цього року буде ювілей Конференції поневолених народів Східної Європи та Азії, проведеної українським підпіллям в селі Будераж на Рівненщині в листопаді 1943-го. На ній ухвалено платформу про спільну боротьбу проти двох імперіалістичних  сил. Також УПА великими накладами випускала листівки російською мовою, звернені до народів Азії та Кавказу.

Вже на еміграції в 1946 році представники ОУН ініціювали створення Антибільшовицького блоку народів (АБН), який об’єднав представників народів не лише Радянського Союзу, але й тих, що опинилися під владою комуністичних режимів у Східній Європі та в Азії. А представник української діаспори Лев Добрянський запропонував концепцію Тижня поневолених народів, який щорічно з 1959 року проголошується президентами США.

В’ятрович зазначив, що радий обговорювати тему не лише як історик, але й як політик, адже традиція, закладена у 20 столітті, продовжена вже в незалежній Україні. На підтвердження цього він згадав дві постанови Верховної Ради, ухвалені в травні 2019-го і нещодавно у жовтні 2022 року, на підтримку корінних народів РФ. Важливим кроком парламенту також стало створення Тимчасової спеціальної комісії (ТСК) з питань розробки основних засад державної політики щодо взаємодії з національними рухами малих та корінних народів, до якої він входить.

Голова згаданої Комісії, народний депутат України Ярослав Юрчишин розповів, що ТСК була створена Верховною Радою цьогоріч на День незалежності України. Її завдання полягає у формуванні державної політики щодо поневолених народів Російської Федерації та в створенні запиту на таку політику в світі.

Для початку Україні слід унормувати офіційний поняттєвий апарат, вважає Юрчишин. Існує поняття деколонізація, нещодавно введене в офіційний обіг з ухваленням Закону «Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії». Це поняття  досить поширене в документах ООН, але унікальне для українського законодавства, тому воно потребує ширшого розкриття. Так само необхідно дати визначення поняттям поневолений народ, організація, яка представляє поневолений народ і так далі.

Потрібно зрозуміти, як розвивати політику щодо корінних народів РФ у межах повноважень та можливостей органів влади, адже Україна насамперед – це правова держава. Тому важливо, щоб мали офіційний статус і національні збройні формування, які воюють пліч-о-пліч з українцями проти імперії.

Простір, який нині називається Російською Федерацією, не є за своєю суттю федерацією. Москва тримає у кабальній залежності регіони та республіки, пригнічує розвиток національних культур корінних народів, зіштовхує їх між собою, аби зберігати роль арбітра. Протиставити цьому можна міжнародне право, такі його принципи як право на самовизначення та права людини. 

Народи Північної Євразії самі мають вирішити форму та зміст взаємовідносин. Україна може допомогти поневоленим народам з втіленням демократичних підходів до самовизначення. І при цьому Київ у жодному разі не збирається заміняти собою Москву.

На жаль, Захід досі вважає, що легше співіснувати з однією великою терористичною псевдофедерацією, аніж з багатьма різними республіками, що сформуються за етнічною ознакою. Україні належить змінити це бачення.

На жаль, наші міжнародні партнери знову перебувають в полоні «не розумію – краще не буду втручатися», панують традиційні страхи втрати контролю за ядерним озброєнням. Хоча насправді переміщення Росією ядерного озброєння в Білорусь чітко показує –  звідки саме походить ця загроза. Неусвідомлення того, що Росія – це не лише «хорошие русские», тобто офіційна опозиція, а це великий перелік адекватних неросіян, на жаль, гальмує процес розуміння ключових партнерів: Сполучених Штатах, Європейського Союзу – пояснює депутат.

Водночас ТСК нині активно співпрацює з тими міжнародними партнерами, які бачать потребу в політиці стосовно поневолених народів і активно нею займаються. Нещодавно відбувся візит української парламентської делегації до Литви і вже попередньо домовлено, що в литовському парламенті буде створено міжфракційне об’єднання, або Комісію схожу на українську.

На юридичному обґрунтуванні деколонізації РФ зупинився також Ахмед Закаєв, прем’єр-міністр Чеченської Республіки Ічкерія у вигнанні. Він нагадав про історичні обставини розпаду СРСР, напередодні якого статус автономних республік був фактично законодавчо зрівняний зі статусом союзних.

У 1991 році  автономії  (Чечено-Інгушетія, Татарстан тощо) готувалися підписувати новий Союзний договір разом з Росією, Україною, Казахстаном та іншими радянськими республіками. Цьому завадив заколот ГКЧП, а пізніше формалізація розпаду СРСР без участі колишніх автономій. Надалі у 1992-му вже російський центр уклав з республіками колишньої РРФСР Федеративний договір, який нині фактично не діє. Закаєв зазначив, що це дає легальне право республікам на самовизначення – відповідно до внутрішнього законодавства та принципів міжнародного права.

Цивілізований демонтаж імперії – це завдання не лише України, але й всього міжнародного співтовариства – вважає лідер Ічкерії. Саме РФ порушила і порушує всі мислимі та немислимі закони і правила, тому заслуговує на скасування. І лише перемога України та військова поразка Росії можуть гарантувати стабільність та безпеку всьому людству.

Росія не планувала і не планує зупинятися, і якщо хтось сподівається на те, що коли Україна поступиться якимись своїми територіями, то на цьому Москва заспокоїться – то дуже помиляється – переконує Закаєв. Він наголосив, що це почалося ще у 1994 році, і якби Росію тоді зупинили в Чечні, то зараз не було б усіх цих жертв у Грузії та в Україні.

«Я дуже шкодую, що ця війна почалася. Я дуже шкодую, що є жертви. Але історично так склалося, що Україна взяла на себе місію розправитися з цією імперією. Сьогодні український народ – хоче він того, чи не хоче – став лідером вільного світу. Доля та майбутнє всього людства, без перебільшення, вирішуються в Україні» – заявив чеченський політик.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Підсумком війни має стати визволення поневолених народів Кавказу – конференція

Уряд незалежного Татарстану на круглому столі представляла віцепрем’єр-міністр з національного та релігійного питання Аїда Абдрахманова. Татарстанський уряд був заснований у 2009 році і діє в еміграції. Нині його очолює Рафіс Кашапов.

Абдрахманова зазначила, що також представляє волзьких татар у Лізі Вільних Націй – суспільно-політичній організації, що об’єднує лідерів та активістів національних рухів народів РФ, які чітко уявляють майбутнє своїх республік – лише незалежними, вільними і демократичними державами.

«Ми давно чекали на таку підтримку від України – оскільки наша стратегічна мета, хочеться сподіватися, збігається – це перемога України над російськими окупантами та деколонізація імперії зла – російської тюрми народів. Усі ми розуміємо, що точку неповернення наших націй у складі Росії пройдено. Зараз ми маємо, можливо, останній шанс в історії, щоб зберегти наші народи та відродити національні держави. Ми розуміємо, що це буде непросто, але при цьому знаємо і потенціал наших націй. Жага до свободи все ще живе у наших народах! І звичайно ж, ми не зможемо обійтися без зовнішньої підтримки» – наголосила віцепрем’єр татарстанського уряду у вигнанні.

Вона розповіла про досвід співпраці українців і татар ще в недалекому минулому. Активну участь в організації та проведенні референдуму про суверенітет Татарстану 21 березня 1992 року взяв голова московського громадського об’єднання ОУН-РУХ Петро Перепуст. Він не злякався чисельних погроз, аж до погрози вбивством, і приїхав підтримати боротьбу татар за свободу. Для них це була тоді дуже велика моральна та психологічна підтримка.

Абдрахманова переконана: «Росія ніколи не була демократичною державою. Вона не лише не здатна захистити наші права, вона перша, хто їх постійно порушує та знищує. Якщо ми віддані ідеалам свободи та демократії, значить неможливо говорити про збереження Росії, яка сама розтоптала ці ідеали. Для нас перемога України – це не лише вихід до кордонів 1991 року, адже не буде перемоги, поки поряд з Україною існує велика країна з реваншистськими та шовіністичними амбіціями».

Участь у круглому столі взяв ще один представник регіону Ідель-Урал Сиресь Боляєнь, який є президентом Ліги Вільних Націй. У 2019 році рада старійшин ерзянського народу в Мордовії обрала його Інязором (головним старійшиною). Боляєнь – офіцер Збройних Сил України та ветеран російсько-української війни з 2014 року.

Інязор охарактеризував сучасну війну, як зіткнення двох непорівнюваних за ресурсами сил. У Російської Федерації в рази більший, ніж в України, мобілізаційний потенціал. Москва переводить на воєнні рейки промисловість, посилила ідеологічну обробку підконтрольного населення, починаючи з дитячого садка. Росія готується воювати довго – до повного виснаження України.

Для того, щоб перемогти ворога, українцям слід його розколоти – переконаний Боляєнь. Найбільш вразливим місцем РФ є поневолені нею народи. Сьогодні не час вже питати: хто союзник, а хто попутник України. Від того, чи зможе Україна скористатися потенціалом національних рухів всередині ворожої країни, залежить її майбутнє.

«Україна обов’язково переможе, я не маю жодного сумніву! Але від нас, від України, від її влади, у першу чергу, сьогодні залежить, яка ціна буде нашої Перемоги, яка ціна буде свободи поневолених народів і головне – хто за це буде платити. Український солдат, багатостраждальний український народ, чи внесок у свою свободу зроблять й інші народи? Дати їм таку можливість може Україна!» – закликав лідер Ліги Вільних Націй.

Поневолені народи вважають Україну союзником, і про це свідчить, що в лавах Сил оборони вже воюють ерзя, татари, буряти, ойрати, саха… 26 вересня були роковини загибелі в бою під Бахмутом українського воїна, делегата Ерзянського національного з’їзду Олексія Вещевайлова з позивним «Ледяй».

Боляєнь закликав Україну посилити інформаційну та пропагандистську роботу: потрібні медійні канали, на кшталт «Голосу Америки», «Радіо Свобода», які б зверталися мовами корінних народів. Необхідно сприяти створенню центрів підтримки національних рухів, забезпечити їх захистом, технічними засобами. Треба працювати з військовополоненими – виокремлювати із загальної маси представників поневолених народів.

Інязор розкритикував підтримку Україною передусім російських антипутінських політичних організацій та збройних формувань. Для поневолених Москвою народів – це тривожний сигнал, адже їх не задовольняє проста «зміна вивіски» у Москві. Не принесе користі заміна путінського режиму на інший також і Україні – переконаний ерзянський політик. 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Перемога над Росією – в інтересах всього вільного світу

Російську політику щодо поневолених народів прокоментував радник Ліги Вільних Націй з міжнародних справ, представник Бурятського демократичного руху «Буряад-Монгол Ерхетен» у Європейському Союзі Доржо Дугаров.

За словами Дугарова, назовні Москва намагається вдавати, що дотримується свого законодавства і міжнародних зобов’язань щодо забезпечення прав неросійських народів. Для цього вона випинає своє піклування, зокрема в ООН та на інших міжнародних майданчиках, над малочисельними корінними народами, які не мають власних республік та атрибутів державності, а отже не несуть загрози, в уявленні російського керівництва.

Водночас національні республіки, які були підписантами Федеративного договору 1992 року і є суб’єктами РФ, цілком позбавлені правосуб’єктності. Москва безпосередньо керує всіма національними республіками, призначаючи їх керівництво, не оглядаючись на волю їх громадян.

В Росії фактично не залишилося федералізму. 22 вересня цього року Уряд РФ денонсував Рамкову конвенцію Ради Європи про захист національних меншин. Ще раніше, у 2020 році, були внесені зміни до конституції, якими етнічні росіяни оголошені єдиним «державоутворюючим народом». Таким чином, статус всіх інших національностей, від імені яких підписувався Федеративний договір, було автоматично понижено. Росія перетворилася на унітарну державу, в якій національні автономії більше не мають жодних прав і жодної суб’єктності.

Відтак, зазначає бурятський політик, з’явилися законні підстави для поширення на корінні народи РФ дії Декларації про надання незалежності колоніальним країнам і народам, ухваленої Генеральною Асамблеєю ООН 14 грудня 1960 року. Ліга Вільних Націй звертається до України з проханням визнати національні республіки окупованими РФ, а національні рухи їх народів – єдиними правоможними представницькими суб’єктами, виразниками права на самовизначення, відповідно до згаданої Декларації ООН 1960 року.

Окремо Дугаров зупинився на ролі бурятського народу в російсько-українській війні. Політик назвав великою трагедією той факт, що багато його співвітчизників воюють на боці Росії. Бурятський національний рух докладає зусиль, аби припинити участь цих людей у війні та звернути їх увагу на необхідність боротися за свободу власної Батьківщини. Представник Ліги Вільних Націй нагадав, що саме в Бурятії була одна з перших публічних акцій на підтримку українського Євромайдану наприкінці 2013 року. Бурятські національні активісти також серед перших підтримали Україну в зв’язку із російською агресією у 2014-му і 2022 роках.

Тематикою поневолених народів в РФ, крім Верховної Ради, займаються також центральні органи виконавчої влади. Заступник Голови Державної служби України з етнополітики та свободи совісті Ігор Лоссовський розповів про роботу в цьому напрямку своєї установи.

За участі Державної служби з етнополітики були проведені різні заходи, зокрема, українсько-чеченські семінари в Україні та Бельгії. Лосовський також підготував власне дослідження під назвою «Геноцид у Росії: як  Москва «утилізує» свої нацменшини на війні з Україною».

На основі доступних джерел, посадовець дійшов висновку, що військові втрати саме серед представників корінних народів Російської Федерації непропорційно високі, і це не випадковість, а наслідок цілеспрямованої політики Кремля: берегти переважно російське населення Москви та інших мегаполісів, втягуючи у війну з Україною потенційно нелояльне населення національних окраїн.

Лоссовський вважає, що ця політика може бути кваліфікована як геноцид, хоча з цього приводу йому довелося довго сперечатися із колегами з Німеччини.

На цінності незалежної експертизи проблематики поневолених народів РФ акцентувала Ольга Волянюк, аналітикиня Центру досліджень безпекового середовища «Прометей». Експертка переконана, що системна аналітика однаково важлива і для державного сектору та розробників міжнародного порядку денного, і для національних рухів, і для широкої громадськості.

Споживач масової інформації, як і нерідко академічне середовище, на сучасній етнічній карті Росії майже не помічає відмінностей, перебуває під впливом пропаганди путінізму про «варварство», «екстремізм» неросіян у РФ, у кращому випадку – про «етнічність останньої  надії». Натомість щоденні моніторинги ЦДБС «Прометей» фіксують протилежні тенденції – подальшу інституціоналізацію національних рухів РФ, розвиток представницьких органів, заяви про формування збройних формувань поневолених народів тощо. 

«Деколонізація Росії не є вигаданою чи тим паче фантастичною перспективою у дереві сценаріїв. Це не обов’язково має бути результат роботи українських структур, а є цілком вірогідним природним процесом, який триває. Світ після війни мусить бути прогнозованим. У 1970-80-х роках вихідці з України відіграли важливу роль у заснуванні міжнародних асоціацій та авторитетних видань з совєтології на Заході. Зараз саме час спільними зусиллями сприяти інституціоналізації незалежних прикладних етнополітичних досліджень РФ в Україні» – наголошує Волянюк.

Щодо необхідності посилення аналітичного та інформаційного забезпечення робити з національними рухами РФ колегу підтримав Ярослав Чорногор, директор Програми російських і білоруських студій Ради зовнішньої політики «Українська призма». На його думку, особливу увагу слід звернути на підготовку перекладачів: «Нам важко було б підтримувати тих людей, з якими ми не можемо контактувати їхньою рідною мовою. Використовувати російську – це, все-таки, спадок колоніалізму. Звичайно, важлива також підтримка культурних проєктів». 

Чорногор відзначив успіхи процесу формування національних підрозділів, зокрема двох інтернаціональних легіонів, загалом створення військових частин за національною ознакою. 

«Думаю, що варто продовжувати таку практику і розширювати її. Для цього бачу необхідність у створенні інституційної підтримки національних рухів, яка б займалася організацією державницьких центрів антиколоніального спрямування, навчанням державних управлінців, вчителів і, можливо, офіцерів» – вважає експерт.

Дуже важливим завданням, на якому слід особливо наголосити, – є вирішення міграційних та супутніх питань для наших союзників. Вони потребують більш детального опрацювання, адже саме в цій сфері накопичилося чи не найбільше проблем.

Захід у записі можна переглянути за посиланням.