Навігація та корисні матеріали
15-17 березня у Росії відбудуться «вибори» президента. Жодних несподіванок не очікується: переможцем оголосять Путіна, пролонгувавши його правління до 2030-го року. Ще у жовтні минулого року Парламентська асамблея Ради Європи закликала держави-члени Ради Європи визнати Путіна нелегітимним після завершення його поточної каденції. Але чи наважиться на такий крок міжнародна спільнота?
Голосування в окупації
Підстав для визнання прийдешніх російських «виборів» нікчемними більш ніж достатньо. Почати з того, що голосування триватиме й на тимчасово окупованих територіях (ТОТ) України: у Криму, а також в окупованих районах Донецької, Луганської, Херсонської та Запорізької областей. Вичерпну правову характеристику дій Кремля містить постанова Центральної виборчої комісії України від 7 липня 2023-го, ухвалена у зв’язку з намірами окупантів провести «вибори» на окупованих територіях у вересні минулого року:
«Відсутність у РФ суверенної влади над українськими територіями не дозволяє державі-окупанту призначати та проводити на них легітимні вибори, а всі призначені державою-агресором за межами її юрисдикції, на порушення суверенітету, політичної незалежності та територіальної цілісності України вибори на цих територіях апріорі є нелегітимними».
Проведення «виборів» на ТОТ цікавить Кремль не лише як засіб їхньої інтеграції до Російської Федерації. В цих регіонах може мешкати близько 6 млн потенційних виборців, яких спробують використати для того, щоб «намалювати» Путіну переконливу перемогу.
З 2014 року накопичено достатньо доказів того, що саме ТОТ використовуються Кремлем для найбільш безсоромних махінацій. Наприклад, у вересні 2023-го окупанти заявили, що на Херсонщині у Єдиному дні голосування (який насправді тривав три доби) взяли участь понад 65% виборців. Проте, як розповів голова Херсонської обласної організації Комітету виборців України Дементій Білий, «окупанти не змогли навіть показати картинку виборчого процесу». Крім того, окупаційна влада широко використовує адміністративний тиск, залякування «виборців», не кажучи вже про елементарні фальсифікації результатів.
У тому, що все це повториться у березні 2024-го, ні в кого немає жодних сумнівів. Наприклад, ще у грудні 2023 року Міністерство оборони Великої Британії, посилаючись на дані розвідки, заявило наступне:
«Російська влада майже напевно бачить досягнення «правильних» результатів у цих регіонах як пріоритет, оскільки хоче створити враження легітимності вторгнення Росії. Російська адміністрація майже напевно використовуватиме такі методи, як суттєві фальсифікації на виборах і залякування виборців, щоб забезпечити перемогу російського президента Володимира Путіна в регіонах зі значною перевагою».
Цементування диктатури
Що стосується самої Росії, то березневі «вибори» будуть черговим етапом становлення диктаторського режиму Путіна, яке триває майже чверть століття. Згідно з конституцією РФ 1993 року, особа не мала права обіймати посаду президента понад два терміни поспіль. У 2008 році цю «проблему» розв’язали, здійснивши операцію «наступник»: до 2012 року Росією правив «тандем» Медведєва-Путіна. Підготовка до повернення останнього у своє крісло почалася ще у 2008-му, коли термін президентських повноважень був подовжений з 4 до 6 років, причому зміни мали набрати чинності вже для наступника Мєдвєдєва, тобто Путіна.
Правове оформлення персоналістської диктатури Путіна завершилось у 2020 році, під час його четвертого президентського терміну. Тоді до конституції РФ були внесені «правки», котрі зокрема дозволили йому балотуватися знов. Російську «конституційну реформу» розкритикувала Венеційська комісія, а Європарламент оголосив внесені зміни незаконними, проте справу було зроблено: Путін отримав можливість залишатись при владі до 2036 року, тобто фактично довічно (сьогодні російському диктатору 71 рік).
Але диктатура вибудовувалась не лише шляхом описаних правових маніпуляцій і фальсифікацій під час виборів та плебісцитів. Паралельно у РФ відбувалася зачистка політичного і медійного поля, а також придушення паростків громадянського суспільства. Замість реальних опозиційних кандидатів Путіну щоразу протистояв лояльний спаринг-партнер, тим часом політичні та громадські діячі, котрі принаймні теоретично могли порушити статус-кво, витискалися на еміграцію, піддавалися репресіям, або навіть фізично знищувались. Цього разу Кремль вирішив обійтись навіть без імітації конкуренції: Бориса Надєждіна, який позиціював себе як ліберальна альтернатива Путіну, нещодавно зняли з виборів.
Сьогодні Кремль має цілий арсенал репресивних інструментів, котрі дозволяють миттєво розправлятись з інодумцями, як-от сумнозвісні закони про іноагентів, «фейки» про армію тощо. Наприклад, у листопаді 2023 року російську художницю Олександру Скочиленко засудили до 7 років позбавлення волі за те, що вона почепила п’ять антивоєнних листівок замість цінників у супермаркеті. За підрахунками незалежних аналітиків, у 2018-2022 роках у РФ було прийнято 50 репресивних законів, а після початку повномасштабного вторгнення в Україну – 38. І ці закони активно застосовуються: за даними правозахисного центру «Меморіал» (заборонений у РФ у грудні 2021 року), сьогодні в Росії нараховується понад тисяча політв’язнів та осіб, переслідуваних через релігійні погляди.
Отож, диктатура Путіна є фактичною даністю. Міжнародне визнання прийдешніх «виборів» у РФ стане сигналом, що світ готовий приймати її як даність. Це заохочуватиме Путіна до реалізації своїх злочинних намірів як всередині Росії, так і за її межами, а також надихатиме інших авторитарних лідерів в усьому світі.
Звільнення від ілюзій
Звичайно, невизнання російських виборів вимагатиме від міжнародної спільноти ґрунтовного перегляду стратегії щодо РФ. Тривалий час західний політичний істеблішмент плекав надію, що режим Путіна рано чи пізно зазнає краху внаслідок опору російського суспільства. Особливо сильно ці сподівання підігріли протести 2011-2012 років, котрі почалися з велелюдних мітингів на Болотній площі у Москві. Проте до реальних змін це тоді не призвело. А вже у 2014 році Путін занурив росіян у «кримську ейфорію», котра зміцнила лояльність до режиму і стала політичним приводом для посилення репресій проти незгодних. Символом остаточного краху сподівань початку 2010-х стало вбивство Бориса Нємцова у 2015 році. Невдовзі Захід екстраполював свої надії на іншого російського діяча – Олексія Навального, який у 2017 році став набирати популярність як борець з корупцією. Проте його доля загальновідома: у 2021 році він був ув’язнений, а його прибічникам не вдалося сколихнути російський соціум.
Не похитнуло режим Путіна навіть повномасштабне вторгнення в Україну. Навпаки, світ побачив, наскільки пасивною (або лояльною) є російська більшість, котра готова смиренно нести на собі тягар санкцій і війни. Опозиційно налаштовані діячі, більшість з яких емігрувала за межі РФ, виявили повну неспроможність впливати на процеси у своїй країні, а деякі з них – не зовсім адекватне сприйняття дійсності. Наприклад, той таки Навальний у квітні 2022 року закликав Захід витрачати кошти не на «Джавеліни» для України, а на таргетовану рекламу російських опозиційних ресурсів у соцмережах.
В цьому сенсі, невизнання російських виборів (а отже – визнання Путіна узурпатором, а його режиму – диктатурою, що фактично відбулася), стане для Заходу символічним прощанням з ілюзіями та хибними сподіваннями щодо Росії. Це буде важливим кроком до визнання того, що пасивна стратегія вичікування позитивних змін у РФ зазнала краху, а понад те – спричинила до трагічних наслідків, як-от напад Росії на Україну. Відтак, Захід потребуватиме більш дієвого, проактивного підходу у протистоянні загрозі світового масштабу, котру являє собою диктаторський режим Путіна.
Знайшли помилку? Виділіть текст на натисніть комбінацію Ctrl+Enter.
