Фундамент рашизму 

Навігація та корисні матеріали

8 травня Україна вшановує загиблих у Другій світовій війні, відзначаючи День пам’яті та перемоги. Цей день офіційно встановлено у 2023 році, але до європейської меморіальної традиції Україна долучилася ще понад десять років тому. І справа не лише в даті, а в суті. День пам’яті та перемоги фокусує увагу на людському вимірі Другої світової війни: на долях борців з нацизмом, пам’яті про загиблих воїнів і беззбройних жертв найжорстокішої війни в історії людства. Долучившись до європейської традиції пам’яті Україна розірвала ще одну нитку, яка прив’язувала нас до «русского мира», в якому спотворена пам’ять про Другу світову війну перетворилася на химерний агресивний «культ Перемоги». Впродовж багатьох років цей культ є зброєю в руках Москви, спрямованою як проти України, так і проти всієї Європи.

Токсичний спадок

Коріння сучасного російського «культу Перемоги» сягає часів СРСР, а саме періоду так званого «застою». У партії відчували, що очікування комунізму більше не працює, і для того, щоб тримати вкупі населення СРСР, потрібна нова ідеологема. Після нетривалих пошуків основою ідентичності «радянського народу» вирішили зробити пам’ять про «Велику Вітчизняну війну». Якщо раніше радянців запевняли, що вони – авангард людства, який ось-ось прорветься у комунізм, то тепер їм пропонували об’єднатися навколо гордості за «Велику Перемогу» над нацизмом. Іншими словами, партія намагалася перемикнути увагу підвладної людності зі «світлого майбутнього», яке все ніяк не настане, на «славне минуле». 

Звичайно ж, розповідати людям правду про Другу світову війну ніхто не збирався. Помпезні монументи, багатотисячні наклади книжок, десятки кінострічок, велелюдні святкування 9 травня – все це мало не реанімувати пам’ять, а навпаки поховати під собою всі незручні для радянської влади факти й навіть особисті спогади. Наприклад, про те, що Друга світова війна розпочалася зі змови двох тоталітарних режимів – Третього Райху і СРСР. Або про те, що і Сталін, і Гітлер розглядали українські землі однаково – як ресурс для власних імперських прожектів. Або про те, що на теренах України численні злочини проти людяності чинили обидва тоталітарні режими. Лише після здобуття незалежності Україна нарешті отримала змогу розпочати відновлення справжньої пам’яті і осмислити своє місце в історії, зокрема у подіях 1939-1945 років.

Обґрунтування диктатури

Тимчасом у Росії процес глибокого переосмислення власного минулого так і не запустився. Хаотичні спроби 1990-х перервалися із приходом до влади Путіна, навколо якого певні кола російських еліт стали швидко будувати диктаторський режим. Вже під час другого президентського терміну Путіна у Кремлі зрозуміли, що незмінність влади треба якось обґрунтувати. Зробити це у демократичний спосіб не надавалося: фальшування виборів, застосування адмінресурсу, а врешті порушення конституції були надто очевидними. Тому для виправдання диктатури вирішили застосувати суто ідеологічну риторику. Тут політтехнологи Кремля і згадали про брєжнєвський культ «Великої Перемоги».

З кожної праски росіян почали запевняти, що навколо – вороги, які нібито хочуть «переписати історію» і «очорнити пам’ять дідів». І єдиною силою, яка здатна зупинити це блюзнірство, спочатку неявно, а потім відверто оголошувалася російська влада на чолі з Путіним. Вже 2009 році при президенті РФ створили особливу «комісію з протидії спробам фальсифікації історії на шкоду інтересам Росії», а потім кількість заборонних заходів лише збільшувалася. Реанімований радянський культ «Великої Перемоги» набував все більшого розмаху і рівня абсурду, за що отримав іронічну назву «побєдобєсіє». 

Найбільш промовистим символом сучасного російського «побєдобєсія», напевно, можна вважати Головний храм Збройних сил РФ у Московській області, присвячений не якомусь православному святому, а «75-річчю перемоги у німецько-радянській війні». Навіть пропорції цієї споруди кольору хакі витримані з нумерологічною точністю: висота дзвіниці становить 75 метрів (посилання на 75-річчя «Великої Перемоги»), діаметр головного купола – 19,45 метра (1945-й рік), а іконостас складається із 48 ікон – за кількістю місяців війни. Фактично, культ «Великої Перемоги» став своєрідною громадянською релігією сучасної Росії, а відтак режим Путіна отримав «сакральне» виправдання. А разом із ним – і війна проти України.

«Священна війна» проти України

Оголошуючи про початок війни, Путін не дарма заявив, що однією із цілей так званої «спеціальної воєнної операції» є «денацифікація» України. В ідеологічному лексиконі рашизму терміни «нацист», «фашист», ба навіть «націоналіст» є синонімами для позначення ворога. Водночас це інструмент абсолютної дегуманізації останнього: той, хто отримав тавро «нациста», автоматично позбавляється права на існування. Якщо «нацистами» оголошено цілий народ – як-от український – проти нього можна (і треба) чинити найтяжчі злочини – аж до геноциду. Кремлівські ідеологи не винайшли нічого нового: аналогічну функцію в ідеологічному арсеналі Третього Райху виконувало слово «унтерменш».

Проте цілком очевидні паралелі з реальними нацистськими практиками не турбують ані Москву, ані мовчазну російську більшість. І це також наслідки насадження «побєдобєсія». Кремлівські політтехнологи зайшли набагато далі, ніж їхні радянські попередники 1960-70-х років. Сучасний російський «культ Великої Перемоги» довів їхні напрацювання до абсурду. Росію оголошено єдиним носієм сакрального спадкоємства від покоління «дідів», які нібито самотужки звільнили світ від нацизму. Таким чином спотворена пам’ять про Другу світову війну стала підставою навіть не для великодержавного шовінізму, а для месіанства. Якщо Росія «врятувала людство», значить вона має ексклюзивне «історичне право» вирішувати долю інших народів на свій розсуд, не зважаючи на міжнародне право, конвенції ООН тощо.

Саме тому культ «Великої Перемоги» слід вважати не менше, як наріжним каменем ідеології рашизму. І саме закоріненість цього культу у свідомості росіян дозволила Кремлю розв’язати геноцидну проти України. З точки зору міжнародного права це акт злочинної та неспровокованої агресії проти суверенної держави, але відповідно до рашистських догм – це «священна війна» проти «фашистської України», яка за потреби може бути легко масштабована проти «фашистської» Литви, Польщі й будь-якої іншої країни світу. Тому що рашизм, апелюючи до пам’яті, вже давно підмінив її ідеологічними симулякрами, які легко припасувати до будь-якої директиви з Кремля.

Загроза легковажності

Коли у 2023-му році Верховна Рада України ухвалила постанову про засудження рашизму як тоталітарної і людиноненависницької ідеології, це був не просто потрібний, а гранично необхідний крок. Дехто у світі міг сприйняти це виключно як «домашню справу» країни, яка зазнала жорстокого нападу. Проте найгірше, що може зробити в цьому контексті міжнародна спільнота – це злегковажити тим явищем, на яке вказали українські законотворці. Україна вступила із рашизмом у бойовий контакт ще у 2014 році. Концтабір «Ізоляція» в окупованому Донецьку був прологом до Бучі та Маріуполя – так само, як нібито смішне російське «побєдобєсіє» пізніх 2000-х насправді було підґрунтям до рашистської манії величі ранніх 2020-х. 

Недостатньо жорстка реакція світу на анексію Криму у 2014 році стало однією із причин того, що тепер у столицях держав-членів НАТО розробляють плани на випадок війни. Так само небезпечно вважати рашизм чимось меншим, ніж він є насправді. «Рашизм» – це не вигаданий українцями пейоратив, а термін, який позначає цілком конкретну ідеологію, не менш загрозливу, ніж нацизм. І ця ідеологія вже давно не є прерогативою маргіналів – нею керується режим, який розв’язав найбільший збройний конфлікт у Європі після 1945 року. 

8 травня у європейських країнах будуть згадувати гасло «Ніколи знову». І цього дня варто згадати ще й про те, що убезпечитись від повторення лиха можна лише дієвими й своєчасними заходами. І зараз час для Європи виграє Україна.

Медіаверсія на сайті Українська правда