Без Росії нікуди: як Лукашенко вкотре показав, що є ворогом України

Самопроголошений президент Білорусі Олександр Лукашенко дав розлоге інтерв’ю одіозному російському пропагандисту Володимиру Соловйову. З нього ми дізналися, що свого молодшого сина він виховує разом із Путіним, політику його визначає Путін і як Путін скаже, так він і вчинить. Столиця для нього в Москві, батьківщина – від Бреста до Владивостока. Лукашенко прагне отримати звання полковника російської армії та готовий завдати по Україні не тільки ракетних ударів, але вдарити «всім, що тільки є».

Чимало українців досі дивують «несподівані» антиукраїнські заяви з боку Лукашенка. Ось і тепер, після його інтерв’ю Соловйову, дехто здивований. Насправді це зайве. І щоб це більше не дивувало в майбутньому, насамперед треба знати політичну біографію самопроголошеного президента Білорусі.

Сам він цю біографію міфологізує. Він хоче вважати себе обраним у релігійному значенні слова, людиною, яка «народилася», щоб бути президентом. Можливо, тому Лукашенко не згадує, як за місяць до виборів в 1994 році їздив на оглядини до Держдуми РФ за протекцією тих, кого тоді заведено було називати «червоно-коричневими». Формально вони перебували в опозиції, але насправді були потужним альтернативним центром влади, який підтримувала значна частина силовиків, зокрема спецслужб.

Ім’я Валерія Скурлатова зараз мало кому що скаже. Але тоді він був «родоначальником російського націонал-патріотичного руху», з тісними зв’язками у Держдумі та ФСБ. Лідер партії, яку демократи називали «збродом фашистів». Достатньо сказати, що Жириновський починав як його заступник у 1989-1990 роках. Скурлатов був засновником Комітету підтримки Придністровсько-Молдавської республіки, а також був пов’язаний з іншими сепаратистськими рухами на пострадянському просторі, які підтримувала Москва.

Саме Скурлатов організував виступ Лукашенка, тоді ще кандидата у президенти, у Держдумі РФ і познайомив його із ключовими політиками. «Червоно-коричневі» прийняли Лукашенко як свого, тому підтримку Москви він все ж таки мав. Якщо не офіційну, то тіньову.

Водночас в інтерв’ю Лукашенко проговорюється в простоті душевній про цікаві речі. Наприклад, він каже, що став президентом «випадково», бо – увага – Москва начебто підтримувала його конкурента. І нібито саме Москві, на думку Лукашенка, належав вирішальний голос. Вона начебто призначала президента сусідньої незалежної країни. Просто у його випадку щось пішло не так. Як він сам пояснює: «Бог мене кинув на цю сковорідку». Обмовка про сковорідку теж цікава. У народній традиції нею користується не Бог, а чорт. І тоді постає питання: кого з ким переплутав Лукашенко?

У такому ж ключі він обмірковував з Соловйовим українські вибори 2019 року – буцімто не українські виборці, а в Москві обирали, хто стане шостим президентом України (і випадково допустили помилку).

Читайте також: Як Білорусь радикалізувалась щодо України

Коли Лукашенко загрожує «повернути Україну в лоно слов’янства» – це не черговий реверанс у бік Москви, не спроба її потішити, а скоріше повернення до власних витоків і навіть, можливо, нова спроба перехопити у Кремля статус «збирача земель».

Погроза дійти до Ла-Маншу звучить як слова божевільного вождя, а не просто полковника російської армії. Так само як і твердження, що війна з Україною «триватиме лише 3-4 дні».

Так, Лукашенко постійно ніби прикривається Путіним. З його слів, навіть нібито дружні стосунки з президентом Порошенком, а спочатку і з президентом Зеленським були продиктовані йому саме президентом Росії. (Так само як і економічні відносини з Україною). І що Путін накаже, то він і зробить. Вони немов одна сім’я, навіть молодшого сина Лукашенка разом виховують, вчать його стріляти, так, що він уже стріляє краще за Путіна, підбирають йому майбутнє заняття.

Утім, це не виглядає спробою сховатися або зняти з себе відповідальність. Скоріше, це нагадує поведінку Рамзана Кадирова, який теж постійно поминає Путіна, але ріже голови з власної ініціативи. Схоже на використання Путіна як зручного інструменту, щоб втілити свої власні пристрасті.

Промовистою обмовкою здається також відповідь Лукашенка на питання Соловйова, хто найближчим часом приєднається до Союзної держави Росії та Білорусі: «Думаю, для Казахстану був добрий урок».

Чи не слід розуміти це так, що «кривавий січень» був спланованим «уроком» Казахстану за його небажання йти до Союзної держави? Принаймні Назарбаєв відсторонено ставився до політичних союзів з Москвою, особливо до військово-політичних. Тепер Назарбаєва повністю відсторонено від управління країною. Наступною Лукашенко назвав Україну. Тому «кривавий січень», як тепер називають події у Казахстані, можна розглядати як демонстративну репетицію.

Так чи інакше, у цьому інтерв’ю Лукашенко ще раз підтвердив: він є ворогом України. І вже зараз поділяє відповідальність за російську агресію, оскільки її повністю підтримав. До слова, Соловйову навіть довелося його обсмикувати і поправляти, чого Лукашенко не відразу зрозумів, бо він чесніше висловився про так звані «народні республіки», назвавши їх просто Росією.

Total
1
Shares

Пов'язані статті