Новини

У русі опору брали участь раніше «невидимі» публічно люди, – Данилов

Навігація та корисні матеріали

Протягом 2022 року Центр стратегічних комунікацій провів низку публічних заходів у партнерстві з Центром близькосхідних досліджень, присвячених тимчасовій окупації та визволенню півдня України.

Останній з них, що відбувся 13 грудня, був присвячений зміні ідентичності громад півдня під впливом досвіду російської окупації.

Після круглого столу ЦСКІБ поспілкувався з його модератором, заступником директора Центру близькосхідних досліджень Сергієм Даниловим, який вже багато років досліджує політичні процеси та ідентичність локальних громад.

Чого хоче досягти Росія масованими обстрілами «свого Херсону з яким вона назавжди»? Діє за принципом «так не діставайся же ти нікому» і тому вже озвучує плани будівництва нової «столиці» області?

Обстріли мають на меті нанести максимальну матеріальну шкоду і знищити якомога більше людей. Вся територія України розглядається Кремлем як цілковито ворожа в екзистенційному сенсі, і тому має бути знищена. Так само росіяни діють у всіх можливих містах і територіях нашої країни, куди може дострілювати їх артилерія і РСЗВ.

Додатковим фактором для Херсону стало просування наративу про те, що жити після звільнення стало значно гірше, ніж при час окупації. Росіяни напевно не дуже сподіваються викликати протести, але підтримують атмосферу, яка б теоретично сприяла поширенню Стокгольмського синдрому. Іншим наслідком є збільшення чисельності біженців, що ускладнює соціальну сферу в приймаючих регіонах.

Проте всі зусилля росіян мають дуже-дуже обмежений результат. Натомість херсонці порівнюють ювелірні влучання ЗСУ по російським військовим об’єктам в місті з теперішніми варварськими обстрілами.  

Так, херсонці, з одного боку, живуть у звільненому місті, а з іншого, на жаль, Херсон руйнують буквально на їх очах. Це ж такий собі виклик для свідомості, звичайного людського бажання просто жити своїм життям у своєму місті. Як, на вашу думку, відповісти на цей виклик і що (або хто) має допомогти херсонцям знайти відповідь?

На жаль, життя в місті буде дуже небезпечним, поки Херсон буде в зоні досяжності ствольної артилерії. Останніми днями були обстріли з мінометів, артилерії великих калібрів, РСЗВ, а в першій половині 23 грудня Херсон опинився під обстрілом фосфорними боєприпасами.

Багато мешканців міста виїхало в інші регіони, тим більше що багатьом після окупації потрібна хоч якась, навіть не фахова,  реабілітація. За 9 місяців люди були дуже обмежені у своїх контактах з рідними і друзями, намагалися зайвий раз не виїжджати навіть за межі міського кварталу чи умовної «зони безпеки»  – простору де не було російських блокпостів, проходження яких було стресовим і небезпечним.

Проте багато містян відмовляються виїжджати. Мої знайомі, навпаки, повернулися до Херсона. Дехто принципово не виїжджає – хтось бачить свою місію залишатися навіть в таких умовах, хтось продовжує і відновлює волонтерські проєкти. Є сподвижники, які вже працюють над реанімацією і порятунком важливих інституцій, як група ентузіастів, які зберігають фонди краєзнавчого музею, які окупанти не встигли вивезти. Проректор Морської академії Шумей оцінює наслідки господарювання росіян у цьому знаному навчальному закладі і робить кроки до його збереження та відновлення. 

Не думаю, що існує якийсь універсальний рецепт як відповідати на цей виклик, і кожен має вирішувати сам.

Херсон за часів окупації став, мабуть, головним символом не поодинокої, а саме масової нескореності росіянам. Ця нескореність «жовтою стрічкою» простягнулася з легендарного Бузкового парку, продовжилася мітингами протесту і вже насильницьким рухом опору окупації. Проте, на жаль, прізвищ «бузкових тероборонців» у масовій пам’яті поки що немає, як, наприклад, тих же захисників «Азовсталі». Ще час не настав? Чекаємо остаточної перемоги? Що треба зробити аби вони зрештою не залишилися безіменними «героями сучасних Крут»? 

Так, далеко не всі імена героїв спротиву наразі відомі. Багато партизанів і членів опору поки не готові публічно розповідати про ті події. У них різна мотивація – у когось рідня ще під окупацією, хтось не вважає свої дії чимось особливим, інші просто не звикли до публічності.

Специфіка опору на Херсонщині в тому, що до нього долучилися люди, які не брали участі в суспільному чи політичному житті до вторгнення. Одна з героїнь «Жовтої стрічки» прибиральниця з ЖЕКу, наприклад.

У такому широкому й інтегральному характері спротиву була його вирішальна сила, оскільки всі попередні «розстрільні списки», які складали окупанти, не охоплювали тих людей, які ще самі не уявляли, що чинитимуть опір. Звичайні підозрювані не могли при затриманні виказати тих, кого не знали, з ким ніколи раніше не спілкувалися. Такі несподівані учасники опору не мали й не мають якихось контактів у медійному, правозахисному чи громадському середовищі, а отже вони «невидимі» для карателів тоді, і для медійників зараз.

Ці фактори, однак, не мають завадити вже негайно розпочати створювати Літопис Опору Херсонщини. Серед тих, хто пройшов випробування окупацією, є херсонські історики, один з яких – Артем Петрик, який власне і ввів в обіг аналогію сучасних Крут на позначення подвигу Херсонської ТРО у Бузковому парку. Значну роль мають відіграти громадські ініціативи з документування опору і повсякденності в окупації через записи історій самовидців, щоб ввести цю усну історію в загальнонаціональний наратив. Херсонський опір має бути осмислений як істориками і соціологами, так і художніми засобами, через фільми, літературу та мистецтво загалом, і відповідно репрезентований на міжнародному рівні.   

Під час стабілізаційних заходів неминуче відбувається те, про що співав Висоцький: «вашего соседа забирают, негодяя, Потому что он на Берию похож». Як жити в умовах з одного боку руйнації сусідських стосунків (а в невеликих містах це дуже важливо), а з іншого – сформованої в умовах окупації, за вашими словами, «нової форми солідарності, яка сформувалася через горизонтальні зв’язки»? Адже недаремно ви закликаєте: «Сусіду можна вірити. Сусіду треба вірити!».

Довіра в мікрогромадах пройшла випробування окупацією. Довіра між людьми зіграла вирішальну роль у стійкості опору і стала наріжним каменем виживання в таких умовах. Люди швидко познайомилися, налагодили горизонтальні зв’язки (як каже мій респондент: «на Кіндійці я взнав імена тих, кого тільки здалеку бачив і ніколи не спілкувався, а тут ми всі стали рідними»).

Одночасно, викликом є співжиття з тими, хто став зрадником або колаборантом. У випадку мого друга з Кіндійки дві сім’ї, які пішли працювати на росіян, з ними і втекли. Проте в багатьох інших місцях ці люди залишилися. Проблема виникає там, де правоохоронні органи з тих чи інших причин не знайшли свідчень злочинів, але в уявленні громади ці люди – зрадники.

Я думаю, ми будемо свідками багатьох різних сценаріїв, як ця проблема буде вирішуватися. Хтось переїде жити в інше місце (де сусіди не знатимуть компроментуючого бекграунду), хтось покаїться, когось таки буде затримано СБУ чи Нацполом. А хтось залишиться жити, але буде піддаватися суспільному засудженню. 

Що взагалі робити з поляризацією деокупованої місцевої громади? Адже з такими ж проблемами зіштовхувалися й під час Другої світової війни (хтось співпрацював, хтось просто співіснував, хтось боровся). Чи ми перебільшуємо зараз цю проблему?

Ні, я не вважаю що проблема перебільшена. Після звільнення дуже великий запит на справедливість у широкому сенсі. І головною складовою справедливості є покарання всіх, хто співпрацював з окупантами. Крім того, рано чи пізно, з лав ЗСУ повернуться люди, які зараз воюють, і чиїх рідних затримували або катували. Родичі та друзі жертв репресій вже зараз налаштовані дуже рішуче щодо тих односельців, які мали хоч якісь контакти з росіянами. Тому нам доведеться розв’язувати цю проблему вже зараз.

Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки

Знайшли помилку? Виділіть текст на натисніть комбінацію Ctrl+Enter.

Навігація та корисні матеріали

Звіт про орфографічну помилку

Наступний текст буде надіслано до нашої редакції: