Навігація та корисні матеріали
Сьогодні, як і за часів революції 1917 – 1921 рр., українці дають відсіч російській збройній навалі. І дії корінних народів Північного Кавказу впливають на перебіг війни. Тому аналіз минулого й сучасності допоможе нам правильно оцінити їх позицію і виробити стратегію стосунків з ними.
Нам варто активніше діяти в інформаційному просторі, наголошуючи на традиціях спільної боротьби українців і горців проти російського імперіалізму на Північному Кавказі в роки революції 1917 – 1921. Таке нагадування допоможе «достукатися» до їх сердець, бо родова пам’ять і культ предків для них не просто слова…
Нагадаю, що на початку ХХ ст. нащадки запорожців-чорноморців (оселилися на Кубані впродовж 1792 – 1866 рр.) становили більшість Кубанського козацтва. Тому українські козаки під проводом Миколи Рябовола (Голова Кубанської Ради) домінували у новоствореній республіці Кубанський Край. Так у регіоні виник окремий вектор української революції, який підтримали черкеси на чолі з Султаном Шахім-Гіреєм (заступник Голови Кубанської Ради). А далі вони почали разом налагоджувати контакти з Меджлісом горських народів Північного Кавказу. Це самобутнє революційне утворення під проводом чеченця Абдул-Меджида Чермоєва та черкеса Пшемахо Коцева (був ще й членом Кубанської Ради) проголосило Горську республіку.
Все це викликало протидію білих і червоних російських імперіалістів, у тому числі й військову. У відповідь делегації Кубанської Ради і Меджлісу уклали у Парижі попередню угоду про міждержавну співпрацю. Ця подія знаменувала порозуміння українського і горського революційних проводів на Кавказі та могла докорінно змінити ситуацію в регіоні.
Тож відповідь білогвардійського проводу на чолі з Антоном Денікіним була жорсткою і підступною. Збройні Сили Півдня Росії (ЗСПР) 19 – 20 листопада 1919 р. здійснили військово-політичний переворот на Кубані (арештували лідерів «самостійників» у Кубанській Раді й передали владу своїм прибічникам). Так білі російські імперіалісти, «загрібаючи жар» на більшовицькому фронті козацькими руками, нищили їх провід у запіллі.
Невдовзі самостійники під проводом Василя Іваниса оговталися і відіграли ситуацію «назад», а серед кубанських козаків поширився «зелений» проти-денікінський повстанський рух. Тоді ж активізувалась і боротьба горців, які під проводом шейха Узун-Хаджи громили білогвардійців у Дагестані та Чечні. У підсумку ЗСПР втратили контроль над більшістю регіону. Але тут у боротьбу втрутилася Червона армія, яка розгромила не тільки білогвардійців, але і їх противників.
Отже, досвід 1917 – 1920-х рр. засвідчив закономірність співпраці українців і горців у боротьбі проти російського імперіалізму на Північному Кавказі. Поряд із цим, виявилася незрілість національно-визвольної боротьби народів регіону та стратегічна перевага більшовицької Росії.
Захопивши Північний Кавказ, радянський режим до кінця 1930-х рр. шляхом масових репресій (розкозачення, Голодомор 1932 – 1933 рр., виселення, русифікація тощо) ліквідував місцеве українство та підкорив горців. Тому сьогодні українці не мають територіально-політичної присутності в регіоні, а території корінних місцевих народів розділено на 7 автономій у складі РФ. І це є ключовою відмінністю від ситуації 1917 – 1920-х рр., яка ускладнює встановлення контактів з ними для України.
Натомість це вигідно путінському режиму, який контролює Північний Кавказ як через федеральні інститути, так і місцеві еліти, вбудовані в єдину структуру на чолі з Кремлем. Та окрім цього використовується ще один фактор – економічна залежність автономій від федеральних дотацій. Тільки в 2013 р. дотації до їх бюджетів коливалися від 56 % до 85 %. Тому розуміння економічної залежності від центру є досить важливим аргументом на користь лояльності більшості представників корінних народів Північного Кавказу до путінського режиму. І він цим вдало користується в сучасній російсько-українській війні.
До речі, такий підхід був притаманний російським імперіалістам і в роки революції 1917 – 1921. Тоді біла і радянська Росія активно залучали до своїх військ дезорієнтованих горців, які ставали «гарматним м’ясом» для своїх же поневолювачів. ЗСПР спочатку навіть вдалось утворити 4 горські кінні дивізії. Їх використано не тільки проти Червоної армії, але й військ УНР та Революційної Повстанської Армії України (махновців). До речі, саме українські воїни-махновці під проводом легендарного Батька Махна восени 1919 р. розгромили Чеченську дивізію на теренах колишнього Запорожжя. Так нащадки запорожців підтвердили, що здатні перемагати будь-якого ворога на своїй землі. Щодо радянської Росії, то вона теж мобілізовувала одурманених більшовицькою пропагандою горців, «загрібаючи жар» їх руками.
Тож і путінський режим, наслідуючи попередників, використовує представників корінних народів Північного Кавказу в російсько-українській війні всупереч їх інтересам. Із 2014 р. йшлося про невеликі групи (переважно чеченців), які долучалися до терористичних незаконних збройних формувань на тимчасово окупованих Росією територіях Донбасу. А вже від початку широкомасштабного вторгнення російських військ на територію України представники усіх автономій беруть у ньому участь, як військовослужбовці. Тож Кремль відводить їм роль «гарматного м’яса», як і 100 років тому. До речі, одним із перших офіцерів, загибель якого в Україні визнала РФ в 2022 р., став уродженець Дагестану Гаджимагомедов.
Отже, лояльність північно-кавказьких народів московській верхівці дозволяє їй використовувати їх потенціал у російсько-українській війні. Підтвердженням цьому стала і їх відповідь на проведення часткової мобілізації в автономіях – нечисельні протести лише в Дагестані (придушені підрозділами МВС). Окрему позицію зайняв лише очільник російської адміністрації Чечні Кадиров завдяки особливому статусу контрольованої ним республіки, який він здобув за підсумком двох російсько-чеченських воєн 1990-х – 2000-х рр. («перевиконали» на початку війни і ухилилися у вересні). Тож ще більше представників північно-кавказьких народів братиме участь у російській збройній агресії проти України.
Щодо України, то вже на початку активної фази гібридної війни наше керівництво підтримало ініціативу окремих представників народів Північного Кавказу (здебільшого чеченців) – утворення добровольчих підрозділів. Цей процес активізувався після 24 лютого 2022 р., але й надалі домінують у ньому чеченці (сформували 5 батальйонів).
І причиною цього є той факт, що у своїй більшості – це емігранти, які залишили рідну землю внаслідок поразки в Другій російсько-чеченській війні 1999 – 2009 рр. Тому вони сприймають російсько-українську війну як продовження своєї. Додатково посприяло цьому й те, що Верховна Рада України постановою від 18 жовтня 2022 р. визнала Чеченську Республіку Ічкерія тимчасово окупованою Росією й засудила геноцид проти чеченського народу.
Інші північнокавказькі народи такого досвіду не мають. Тож через це і зазначені вище причини, очікувати від них масової підтримки України, або хоча б активної протидії війні, поки не доводиться.
Проте ситуація може змінитися внаслідок відчутних військових поразок та економічної кризи РФ, які руйнуватимуть лояльність корінних народів Північного Кавказу до путінського режиму. І тут Україна, окрім дій на фронті та міжнародній арені, має активізувати роботу в інформаційному просторі, наголошуючи, зокрема, і на традиціях спільної боротьби українців і горців проти російського імперіалізму в 1917 – 1920-х рр. Все це ослаблятиме противника і наближатиме нашу ПЕРЕМОГУ.
Вадим Задунайський, професор, доктор історичних наук, засновник І козацького земляцтва (1984 р.)
Знайшли помилку? Виділіть текст на натисніть комбінацію Ctrl+Enter.