Навігація та корисні матеріали
«Проявивши малодушність, яка межує зі зрадою, музиканти підштовхнули мільйони своїх фанатів до небезпечної помилкової думки – Росія загарбник, агресор і ворог усього вільного».
Україна поступово отримує ще одну перемогу у війні з путінізмом. На відміну від відступу російської армії від Києва і затоплення «Москви», вона не така помітна, але також важлива.
Нещодавно ведуча Катя Осадча звернулася з докором до відомих в Росії українців, за те, що вони промовчали і не розповіли, що Росія вбиває українців: «Своїм мовчанням вони підтримують вбивство, катування, ґвалтування населення України».
Проте, як виявляється, у трубадурів сучасного російського фашизму свої проблеми. Вони хочуть, щоб знакові росіяни підтримували війну, а цього немає.
Можна запитати: а хіба ті 75% росіян, які офіційно за війну (чи, навіть, припустимо таких в реальності лише половина) – недостатня підтримка?
Ні, і ми пізніше поговоримо, чому так. Але давайте спершу поглянемо на те, що саме непокоїть пропагандистів, «смотрящіх» за ідеологією та культурою від режиму.
Візьмемо для прикладу такого персонажа, як Захар Прилєпін. Трохи бекграунду про нього з Вікіпедії. Навчався в школі міліції, служив в ОМОН, воював в Чечні, отримав освіту філолога. В 2014 році брав участь у нападі Росії на Україну. Називає себе письменником а також націонал-більшовиком, останнє багато що пояснює.
У ролі куратора культурної сфери Захар веде нерівний бій з «лібералами-зрадниками», які, в його уяві, заполонили російську культуру. Також він обіймає посаду заступника художнього керівника Московського художнього театру (МХАТ) та члена Громадської ради при мінкульті РФ. Бере участь у пропагандистських шоу.
Про що «зітхають» російські фашисти після початку повномасштабної війни?
«…І у російському репі, як і у російському року, як і у російському театрі, як і у російському кіно, опері, спорті, балеті, гламурі – керують зовсім інші особи. Там система побудована так, що жодні прихильники російської України ніколи не з’являться в топі чартів… Катастрофічна ситуація у світі “російського репу. Фактично всі топові артисти, за кількома винятками, виявилися не просто миротворцями, а через одного тупо топлять за Київ».
І наводяться цитати «зрадників»:
Jah Khalib: «Українці, я тепер не просто люблю вас – я захоплююся вами».
Noize MC: «Росія напала на Україну, і від того, що представник РФ в ООН “забороняє» називати це війною, суть того, що відбувається, не змінюється».
Oxxxymiron: «Як би нам не пояснювали, що це не агресія, а захист, але Україна не вторглася на територію Росії. Це Росія прямо зараз бомбардує суверенну державу».
«Проявивши малодушність, яка межує зі зрадою, музиканти підштовхнули мільйони своїх фанатів до небезпечної помилкової думки – Росія загарбник, агресор і ворог усього вільного», – пише федеральне ЗМІ «Ваші новини» про свої побоювання у статті “Навіщо російські репери зрадили країну? Тепер вони виступають проти війни та солідарні з Києвом».
«Як результат, до першої масштабної кризи у своїй історії пострадянська РФ підійшла в ситуації, коли володарями молодіжних дум виявилися проповідники цінностей, прямо протилежних тим, які лягли в основу української спецоперації. Суспільство взагалі ніхто не готував до такого повороту, не накачував неминучістю жити у воєнний час, не пояснював, що сучасна українська держава та суспільство принципово ворожі до Росії», – пише Роман Рейнекін у матеріалі під назвою «Століття Росії не бачити». Чому «російські зірки» українці і що з цим робити».
«Креакли» – «бунтівники, студенти, конокради, ж..ди і поляки»
Треба сказати, що російська державна пропаганда пожинає плоди своєї ж ненависті до людей творчих професій та вільних поглядів. Це саме російські державники у 2012 році вигадали презирливе прізвисько «креакли» (скорочення від «креативний клас»). Ним обзивали всіх «занадто розумних», хто не бажав жити в путінській казармі і співати осанни режиму. Їх таврували «ліберастами», зрадниками, дармоїдами, мало не паразитами та російському «суверенному» тілі.
Між іншим, недовіра до «інакших» та «розумників» глибоко вкорінена в російській казенній свідомості. Це добре описав ще російський письменник Олександр Купрін у своїй повісті «Поєдинок» (1905). Там на питання, хто є внутрішнім ворогом держави, солдат царської армії відповідав: «бунтівники, студенти, конокради, ж..ди і поляки».
Тож немає нічого дивного у загалом прохолодній реакції російської творчої інтелігенції на патріотичний угар Кремля.
Але комісари від культури в усіх невдачах воліють бачити не власну провину, а зраду: «Як мінімум половина молодіжних зірок сучасної Росії – це вихідці з України, етнічні українці з відповідним сантиментом щодо історичної Батьківщини».
І справді дивовижно, що російськомовні зірки українського походження такі популярні в Росії, які викликають велике роздратування патріотів України, в той самий час на думку російських прихильників режиму є агентами просування українського порядку денного серед росіян.
Українці ображені, що не всі артисти чітко висловилися проти війни. А розбурхувачі війни – розчаровані, що війна, виявляється, нікого, крім них самих, не надихає.
Хіба досить масова підтримка простими росіянами війни – це не є свідченням успіху російської пропагандистської машини?
Не зовсім. Адже народ включає й ті самі 5-10% активної меншості, які є його природним представником та, проводячи аналогію, головою суспільного тіла. Тоді як решту 90% можна порівняти з іншими органами. Поки ця голова затиснута режимом. Але так довго тривати не може. Злочинний напад на Україну прискорює процеси усвідомлення росіянами моральної безвиході, куди завів їх путінізм.
Природно, що людина не може виступати за війну, якщо вона не є справедливою. Кожен росіянин легко може провести експеримент – обрати 3-ох реальних знайомих з України і поставити своїй совісті одне просте питання: чи хтось з цих українців хотів, щоб його звільнили? Особливо, від власного дому та мирного життя. Можна лише припустити, скільки зусиль було витрачено режимом, щоб отримати підтримку війни хоч би від кількох публічних осіб. В результаті, народ, якому «зажали голову», обдурений.
«Ліберальна зрада» – російські музиканти, режисери, сценаристи не їздять на фронт, не дружать з російським бійцями
Проте націонал-більшовик Прилєпін продовжує нарікати, що митці – музиканти, режисери, сценаристи – не їздять на фронт, не дружать з російським бійцями, не створюють цікавих історій та персонажів. А навколо сама казенщина та «ліберальна зрада».
Але, як відомо, «нет таких крепостей которые не взяли бы большевики» і тому у Прилєпіна є план дій. Створити ЧеКа (черезвичайну комісію). «У Росії вже зараз необхідно створити якийсь спецкомітет з культури, який доповідатиме про ситуацію у культурній сфері, у медіасфері та у сфері освіти безпосередньо першим особам. Наявні структури в поточному режимі з кричущою проблемою – не впораються».
У той же час, Захар пропонує переймати досвід і молодої української демократії.
«В Україні теж є свої Басков та Білан [тобто такі артисти, які не їздять на фронт – Д.С.], але показують вони на всіх каналах Вакарчука, який не вилазить із передової. Тому що їм потрібний сенс і потрібна мобілізація».
Взагалі не він один серед «яструбів» заздрить противнику через те, що поруч з українським воїном стоїть український митець.
«Одна близька мені людина сказала: «дивлюся на військових наших і хочеться їх обійняти. Дуже шкода їх, адже їх ненавидить вся молодь (принаймні в Москві), – пише Петро Лундстрем. – … Тому що наша культурна спільнота, наш культурний фронт перебуває в повній окупації. У якомусь сенсі, українське суспільство, при всіх своїх метастазах, здоровіше нашого. Їхня інтелігенція підтримує війну, виступає на фронті, бере в руки зброю. Неадекватні представники нашої окупованої творчої спільноти скажуть: це тому що «дело их – правое!» Звичайно, це просто смішно».
Як бачимо, смішно, але не дуже.
«Україна недарма вкладала у розвиток свого громадянського суспільства, – влучно написала одна з українок з окупованого Криму, розповідаючи у статті про те, як виграшно виглядає Україна у цьому конфлікті. – Сьогодні ми бачимо, як не лише активісти та громадські діячі, але й навіть багато всесвітньо відомих українців вступили до лав територіальної оборони Києва та інших міст. Це і брати Клички, і кримчанин Олександр Усик, і легендарний боксер Василь Ломаченко та багато інших… Ці люди мають усі – славу, добробут, але вони готові все це покласти на вівтар заради боротьби та перемоги за свободу своєї країни».
Загалом, якщо в Україні війна призвела до національного єднання, то в Росії навпаки помітні процес розколу та атомізації. Є припущення, що кожна групка росіян все більше довіряє лише своїм.
Неосталіністи, які піднялися на хвилі реваншизму, як бачимо, продовжують своє улюблене заняття – пошук «ворогів народу». Прикриваючись «праведним гнівом», вони атакують росіян, які виступають за мир.
Агонія режиму буде викликати все більше неадекватних дій, розвішування ярликів зрадників, закручування гайок «польовими командирами» від культури. Та все менше креативних росіян будуть асоціювати себе з режимом, який стане ще більш вихолощеним.
На фоні щирої підтримки російськомовними лідерами думок України максимально незграбно виглядали спроби пропаганди озвучити свої меседжі через куплених блогерів. Наче під копірку вони повторювали той самий текст, на кшталт мантр, «а де ви були всі ці 8 років?», що видавало фальш за версту.
Отже, ми бачимо наскільки важливим є прояв живого волонтерського внеску публічних осіб, митців та інформаційних волонтерів. Зауважимо, що багатьом росіянам правду на події відкрили українські блогери не з великою, а з середньою аудиторією, які вели свої тематичні канали, а з початком війни почали розказувати про неї. Додамо до цього безпрецендентну підтримку світових зірок, яка також має значення.
На тлі війни і для російського народу (як мінімум, для його мислячої частини), голос якого заглушають, стало очевидним, що українське суспільство живе. Натомість патріотичний казенний клич, який звучить від путінського режиму, все більше схожий на рев зомбі, у яких, як відомо, одна програма поведінки – бездумного просування вперед. Саме тому ми можемо говорити про наближення перемоги України і на культурному фронті.
Денис Самигін Спеціально для Центру стратегічних комунікацій
Знайшли помилку? Виділіть текст на натисніть комбінацію Ctrl+Enter.
