Навігація та корисні матеріали
Одним з учасників Kyiv Stratcom Forum 2023, який пройшов на початку березня, був Пітер Померанцев — британський письменник, журналіст, телепродюсер, дослідник російської пропаганди. Він народився 1977 року в Києві у родині дисидентів — поета Ігоря Померанцева та режисера Ліани Померанцевої, закінчив Единбурзький університет, після чого 9 років працював у Росії.
Пітер є автором книги «Нічого правдивого, й усе можливо», в якій яскраво описав сучасне російське суспільство та специфіку путінської постмодерної диктатури. Крім іншого, Померанцев разом із колегами збирає свідчення очевидців та жертв російських злочинів в Україні.
Центр стратегічних комунікацій обрав найголовніші тези з розлогого матеріалу Померанцева у виданні Huxleў про специфіку інформаційної війни з Росією.
На думку автора, необхідно звернути увагу передусім на те, що реально працює, зокрема, деморалізацію російських військових-окупантів. Крім того, варто продемонструвати глибоку прірву, яка пролягає між російською елітою та звичайним народом, між центром та регіонами. Треба шукати больові місця Кремля та підбирати конкретні меседжі для кожної з цільових аудиторій. Особливу увагу необхідно приділяти роботі з «нейтральною» аудиторією росіян, яка «відсторонилася» від війни. Такій слід показати, куди саме завели «мудрі керманичі», спонукати саботувати путінський режим.
Померанцев вважає, що Захід міг би приділяти більше уваги саме інформаційній війні, кампаніям супроводу військових та економічних заходів. Також дослідник відзначає, що ключовим фактором стабільності для кремлівського режиму є відчуття вседозволеності та безкарності за злочини на кшталт Бучі та Маріуполя. А тому російська політична і військова еліта, а також пропагандисти, як топові, так і рядові працівники, мають відчувати невпевненість та усвідомлювати, що відповідальність неодмінно настане.
***
Нинішня фашистська Росія, яка розв’язала в 2022 році війну з Україною, сформувалася протягом 2001-2010 років. Вже в той період вона була постмодерною версією нацизму, добре знайомого нам по ХХ століттю.
Та навіть якщо Росія бачиться якимось непроникним полюсом «абсолютного зла», це не означає, що на неї неможливо вплинути.
Інформаційна політика має вестися у тісному зв’язку з іншими політиками — санкційною, дипломатичною, військовою тощо. Потрібно сформулювати конкретну мету на даному етапі та рухатися до неї. Метою є перегляд російськими політичними елітами стратегічних пріоритетів. Росія має програти цю війну.
Під час Другої світової війни британці перестали оцінювати, наскільки «хороші» чи «погані» ті, чи інші німці. Вони просто дивилися, що працює на практиці, а що ні. Цілі ставилися максимально прагматичні. Наприклад, як можна сильніше деморалізувати військових? Як внести розкол між елітою та народом? Зараз інформаційна стратегія щодо Росії має формуватися схожим чином. У конкретних інформаційних операцій мають бути конкретні цілі.
Такі, які посилювали б ефект від санкцій. Санкції мають не лише економічний, а й психологічний вимір.
Потрібно формувати у росіян певну картину світу. Зокрема, потрібне нам сприйняття санкцій. Яким за умов браку продовольства росіяни бачать своє майбутнє? Кого вони звинувачують у тому, що їхнє життя стає з кожним днем дедалі гіршим?
Схожа ситуація складається з дипломатичним тиском на Росію, який сприяє її ізоляції. Взяти хоча б методи спортивної дипломатії. Те, що Росії було відмовлено в участі у Чемпіонаті світу з футболу, стало важливим сигналом міжнародній спільноті та самим росіянам. Однак якщо ми говоримо про невоєнні методи боротьби — економічні, дипломатичні, санкційні, то психологічну складову ігнорувати не слід.
Українська влада відкрито заявляє, що Росія переоцінює свої шанси на перемогу. Вони правильно роблять, постійно наводячи відповідні докази того, що «друга армія світу» виявилася не такою страшною, як це хотіли уявити росіяни.
Розрахунок на те, що не досягаючи поставленої мети, в Кремлі рано чи пізно повинні усвідомити: Росія в безвиході, а отже, треба домовлятися на українських умовах! Мені дуже дивно бачити, що в Україні розуміють важливість інформаційної складової конфлікту, а ось у Великій Британії та США — ні!
Коли я порушую це питання у Вашингтоні, то чую у відповідь: «Так, ти маєш рацію. Це дуже важливо. Але ж ми не планували цю війну заздалегідь. Наші ресурси не безмежні. Тому незрозуміло, хто і як зараз цим займатиметься?».
Люди, які визначають інформаційну політику, обов’язково мають бути у прямому контакті з першими особами держави, які ухвалюють рішення.
Українці правильно чинять, коли не витрачають час на безглузду рефлексію, а просто беруть і займаються цим. Вони планують та проводять досить успішні інформаційні операції, особливо ті, що адресовані російським військовим.
Звісно, ці зусилля українців потребують допомоги з боку Заходу. Такої ж інтенсивної, яку ми спостерігаємо у сфері постачання озброєння та гуманітарних вантажів. На жаль, поки в цьому напрямку робиться не так багато.
Російська армія не відчуватиме нестачі гарматного м’яса. Зрештою, якщо стане зовсім погано, у росіян залишиться ще один, останній аргумент — ядерна зброя. Така аргументація кремлівських пропагандистів підтримує психологічну стабільність у суспільстві. Тому на демонстрацію її неспроможності має бути спрямована українська та західна контрпропаганда.
Треба пам’ятати, що ми маємо справу з диктатурою, а не з демократією, де перемога на полі громадської думки ніколи не буває остаточною. Проте диктатура, як і демократії, має свою внутрішню логіку. Вони дуже гостро реагують на відчуття втрати контролю.
Російська правляча еліта повинна постійно відчувати невпевненість і страх, усвідомлювати, що вона не має майбутнього, гарантій не лише фінансової, а й особистої безпеки. Щоби досягти такого ефекту, нам треба багато працювати.
Якщо російські еліти, відчуваючи, що втрачають контроль над ситуацією, почнуть вагатися, метатися з кутка в куток, це допоможе нам підштовхнути їх до вигідних для нас політичних рішень.
Ми повинні бити по болючих точках, які дійсно чутливі для Кремля. Наприклад, ми можемо припустити, що бурятів Кремль насправді довів до крайнього ступеня приниження. Але при цьому зовсім не факт, що їх повстання має якусь перспективу, і вона реально хвилює когось у Кремлі.
Натомість нам достеменно відомо, що російське керівництво дуже стурбоване проблемою мономіст — ця тема не нова. Також ми знаємо, наскільки болючими є питання міжбюджетних відносин різних регіонів — традиційно вразлива зона в російській системі управління.
Якщо ми розуміємо, як влаштована російська система, і знаємо її слабкі місця, ми можемо впливати на них, викликаючи відчуття втрати контролю. Головне тут — уникнути абстрактних теорій і розпочати активні реальні дії. Потрібно постійно пробувати «хитати сходи», постійно працювати у цьому напрямку. Мені дуже шкода, що на Заході цим практично ніхто не займається.
Близько 40% росіян відчувають деяку незручність від існування в інформаційній бульбашці, надутій Володимиром Соловйовим та «Першим каналом». Нам не потрібно читати їм лекції про демократію чи цінності. Мета може бути лише одна — закінчення війни: у цих 40% мають опуститися руки, вони повинні розчаруватися в існуючому режимі та прийняти думку про неминучість і навіть необхідність його перебудови.
Класична журналістика тут очевидно помиляється в своїх підходах: вважається, що, якщо ми говоритимемо правду, інформуватимемо людей про справжній стан речей, це певним чином вплине на стійкість авторитарного режиму. Але правда не змінить людей! Тут потрібні зовсім інші теорія та практика комунікації.
Необхідно працювати з тією інформацією, яка реально змінюватиме звичну поведінку людей в авторитарній системі, — тільки так можна наблизити кінець війни.
Недостатньо просто сказати росіянам: «Невже ви не бачите, що відбувається в Бучі та Маріуполі?» Навіть якщо вони бачать, це не означає, що в результаті їхня поведінка автоматично зміниться.
Аби досягти цього, потрібен інший підхід до інформації, яка виходить за межі романтичного уявлення про журналістський «кодекс честі». Соціологи знають, що підштовхнути людей до того чи іншого вибору можуть неочевидні й дивні, на перший погляд, речі.
Про справжні мотивації російських громадян треба думати виключно раціонально і прагматично, відкинувши різноманітні міфи. Наприклад, міф про те, що для зміни режиму можна спертися на 8–12% ліберальних росіян.
Зони інформаційного впливу слід обирати точково. Досить перспективними для такого впливу можуть бути деякі державні інститути та соціальні групи, які є ключовими для існування корумпованої системи управління та безвідповідальних російських чиновників.
Саме по цих найбільш вразливих точках потрібно завдавати не лише санкційних, дипломатичних, а й інформаційних ударів.
Можна почати з найпростіших та очевидних речей. У списки санкцій слід включати всіх службовців російських держустанов і приватних компаній, що співпрацюють з ними. Наприклад, працівників державного телебачення та всіх продакшн-компаній, які його обслуговують. Тоді для безлічі освічених і багатих людей вигоди від лояльності до системи стануть не такими вже однозначними.
Інформаційний вплив має бути таргетованим. Не може бути якогось універсального меседжу, який вплине на російське суспільство загалом. Для кожної цільової аудиторії потрібно знайти точку вразливості — щось, що змінить її позиціонування стосовно держави та режиму.
Але головне — те, що зрештою змінить поведінку цієї цільової групи. З СРСР ми пам’ятаємо, що багато в чому саме поведінкові патерни радянських громадян сприяли його застою, деградації і, зрештою, розвалу. Поведінкова палітра тут може бути найширша — від італійського страйку та саботажу.
Наприклад, ринок хабарів — це стрижень реальної економіки, більшість якої залишається у тіні. Якщо деякі західні санкції Кремль може дозволити собі ігнорувати, то чи зможе він так само легко заплющити очі на «страйк хабарів»? Якщо люди припинять давати хабарі, бо у них просто не буде на них грошей, як відреагує на це система, зверху до низу просочена корупцією?
Розповідати світові правду про сутність путінського режиму та його звірства в Україні дуже важливо. Але не менш важливо продемонструвати, що російські чиновники та пропагандисти не є безкарними! Люди повинні розуміти, що пропагандистські, політичні та військові еліти Росії підсудні.
А самі ці еліти мають усвідомлювати, що їхня влада не вічна, що злочини обов’язково мають наслідки. Потрібно позбавити їх хибного відчуття вседозволеності та безкарності. Люди бачать жахливі злочини у Бучі та Маріуполі і думають: «Невже так можна чинити? Невже це зійде їм з рук?»
Поки що російські еліти не відчувають реальної загрози у відповідь на свої злочини. Нам потрібно з ранку до вечора не лише говорити про наслідки, а й реально їх пред’являти. Поки що ми робимо у цьому напрямі недостатньо.
Більшість росіян поважають силу, лише силу. Якщо російського чиновника, олігарха, пропагандиста можна покарати, його не поважатимуть — він слабкий. Потрібно позбавити російські еліти ореолу всемогутності в очах народу, показати, що є у світі сили набагато впливовіші за Путіна та його соратників.
Але що натомість бачать росіяни? Вони не спостерігають реальних наслідків для Путіна, не відчувають уразливості режиму, що є колосом на глиняних ногах. Навпаки, вони бачать, що Путін розв’язав війну і його влада не похитнулася.
Його підлеглі масово вбивають українців та при цьому не відчувають жодного персонального дискомфорту.
Авторитарна модель управління влаштована в такий спосіб, що лідер завжди повинен демонструвати свою успішність. У нього все має виходити, все має сходити йому з рук. Йому треба вести за собою народ від перемоги до перемоги.
Це дуже давній, глибинний колективний інстинкт — йти за вождем доти, доки його супроводжує успіх. Щойно успіх відвернувся, від лідера відвертаються і його послідовники. Люди не можуть тривалий час зберігати лояльність до невдахи, тому в їхніх умах починається «розбрід і хитання».
На подібних уявленнях, до речі, з давніх-давен будуються взаємини всередині організацій мафіозного типу. Для стабільності російської картини світу це уявлення про «везіння» Путіна — дуже важлива річ. Успішний опір українців його дещо похитнув, але повністю не зруйнував.
Ми бачимо, що система, яка забезпечує стійкість путінського режиму, поки що тримається. Пропаганда як би заспокоює, «заколисує» свідомість росіян, переводить її у «сплячий режим»…
Необхідно зруйнувати два головні російські міфи: «не все так жахливо, наші труднощі є тимчасовими» і «нам обов’язково пощастить, удача з нами, Бог не допустить, щоби ми програли».
Люди мають із будь-яких джерел отримувати чіткий і однозначний сигнал: «Захід сформував єдину думку щодо майбутнього путінської Росії. Він не відступить і йтиме до кінця. Він обов’язково досягне мети, оскільки в порівнянні з Росією має значно більший економічний потенціал та інші ресурси».
Те, що люди не чують цього з ранку до вечора через всі мислимі та немислимі канали комунікації — погано. Програш Росії через вищезгадані причини все одно відбудеться, але за грамотної інформаційної політики це могло б статися набагато швидше.
Мені видається, що «теорія української перемоги» полягає в тому, щоби переконати росіян у неможливості перемогти Україну на полі бою. А безсилля неминуче породжує розчарування та розпач. Отже, росіянам треба буде змінити свою поведінку, почати діяти та жити якось інакше.
Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки
Знайшли помилку? Виділіть текст на натисніть комбінацію Ctrl+Enter.
