Урок Голодомору: не дати зробити з себе «омлет»

Голодомор – це фальшивка, створена за гроші нацистської Німеччини… Звучить, наче репліка на якомусь одіозному російському ток-шоу. Насправді ж таку брехню поширював на західну аудиторію у тридцяті роки XX століття авторитетний американський журналіст, який на довгі роки наперед кинув тінь сумнівів на одну із найжахливіших трагедій XX століття.

«Того року Україна була одним суцільним величезним пеклом», – писав про 1933 рік Марко Царинник, дослідник Голодомору. Спираючись на підрахунки демографів, він наводив такі страшні цифри: українські селяни вмирали зі швидкістю 25 000 людей на добу, або 1 000 на годину, або 17 на хвилину. Для порівняння, у Першій світовій війні щодня гинуло близько 6000 людей. Спецбригади поспішно копали братські могили у віддалених районах, де тіла обливали бензином і підпалювали.

За оцінками українських демографів, втрати через надсмертність у 1932–1934 роках становили 3,9 мільйона осіб. Через падіння рівня народжуваності під час Голодомору Україна недорахувалась 600 тисяч немовлят.

Разом з тим Сталін здійснив великий наступ на українську мову та культуру. У заселених українцями районах Кубані ці заходи призвели до закриття всіх українських шкіл, закладів культури та газет.

«Сталін йшов не тільки за українським зерном; він також мав на меті українську культуру і, зрештою, саму українську ідентичність», – пише Atlantic Council.

Рафаель Лемкін, польський юрист єврейського походження, якому належить авторство терміну «геноцид», вважав Голодомор класичним прикладом геноциду. 1953 року Лемкін виголосив доповідь «Радянський геноцид в Україні» перед тритисячною аудиторію, що зібралася в Мангеттен-центрі в Нью-Йорку вшанувати 20-ту річницю Великого Голоду 1932-1933 років.

Утім, протягом десятиліть на Заході це залишалося «предметом дискусій» — був той голод рукотворним чи природним, навмисним чи ненавмисним, як і його масштаби. Чималою мірою фундамент під ці сумніви заклала одна людина — американський журналіст Волтер Дюранті, який обіймав посаду голови московського бюро The New York Times протягом чотирнадцяти років (1922–1936). І в цій якості Дюранті вибілював політику сталінського режиму.

«У нього було два обличчя, одна нога і жодних принципів. Він був підлабузником, захоплювався окультизмом, наркотиками, сексуальними оргіями. Він був звичайним брехуном, серійним перелюбцем, хамом. З усіх корисних ідіотів генералісимуса Йосипа Сталіна він був найкориснішим і найбільш ідіотським. І водночас він був одним із найвидатніших журналістів свого часу», – писав про Дюранті американський журналіст Стефан Канфер.

Волтер Дюранті отримав у 1932 році за свою роботу одну із найпрестижніших професійних нагород – Пулітцерівську премію. Він був одним із найвідоміших у світі кореспондентів однієї з найвідоміших газет світу. Тому, як зазначив історик Роберт Конквест, автор книги «Жнива скорботи: Радянська колективізація і голодомор», його заперечення масового голоду, організованого Сталіним на українських теренах, «було прийнято [на віру] як євангелія». Вплив Дюранті на сприйняття Сталіна та радянського режиму на Заході був величезним. Настільки, що він підштовхнув президента Рузвельта до визнання СРСР. «Східна Європа [потім] заплатила за це свою [велику] ціну», як зазначив Майкл Рубін, колишній чиновник Пентагона.

На посаді голови московського бюро The New York Times Дюранті спочатку відкидав чутки про голод в Україні. Потім применшував їхнє значення. Потім стверджував, що «нестача продовольства» в Україні є результатом місцевої безгосподарності та діяльності «шкідників», які намагаються підірвати радянський прогрес. А взагалі всі розмови про голод – фальшивка, створена на гроші Гітлера.

«Голоду [в СРСР] немає і, ймовірно, не буде».
Нью-Йорк Таймс, 15 листопада 1931 р.

«Що таке кілька мільйонів загиблих росіян? Це щось зовсім неважливе. Дрібний інцидент на тлі історичних змін. Я вважаю, що вся ця історія перебільшена, тому не збираюся нічого про неї писати». (Сказано у приватній розмові, під час якої іноземні кореспонденти в Москві обговорювали, як написати про голод у СРСР, щоб обійти цензуру. Цитується за спогадами американського інженера Зари Віткіна, який працював у СРСР у 30-ті роки.)

«Вороги та іноземні критики можуть говорити, що їм заманеться. Слабаки й зневірені можуть стогнати під тягарем, але молодість і сила російського народу, по суті, збігається з програмою Кремля, вважає її гідною і підтримує її, як би важко не було».
НьюЙорк Таймс, 9 грудня 1932 р.

«Немає фактичного голоду чи смертей від голоду, але є широко поширена смертність від хвороб через недоїдання».
Нью-Йорк Таймс, 31 березня 1933 р.

«Не можна приготувати омлет, не розбивши кілька яєць».
Нью-Йорк Таймс, 14 травня 1933 р.

«Прихід Адольфа Гітлера до влади приніс нові надії – а в деяких випадках – нові гроші – російським емігрантським колам у Німеччині, Прибалтиці та інших місцях. Ці емігранти – як і деякі інші менш зацікавлені спостерігачі за радянськими справами – не бачать лісу за деревами й надто готові переплутати причини та наслідки».
Нью-Йорк Таймс, 12 серпня 1933 р.

«Будь-яке повідомлення про голод у Росії сьогодні є перебільшенням або зловмисною пропагандою»
Нью-Йорк Таймс, 23 серпня 1933 р.

Прислів’я про «омлет» та «яйця» стало його фірмовою ознакою. Ймовірно, пише Ізабелла Табаровська для Tablet Magazine, він замінив ним російський еквівалент: «Лес рубят, щепки летят». Вважається, що його дуже полюбляв вживати Сталін, пояснюючи зриви та ексцеси революції. Цей вислів набув зловісного відтінку, назавжди пов’язаного з мільйонами життів, принесеними в жертву на вівтар більшовицькому експерименту. Але аудиторії Дюранті ця фраза здалася доказом його геніальності, вона додала йому численні бали серед шанувальників радянського проєкту.

Ті «яйця» у випадку Дюранті були головами чоловіків, жінок і дітей, а цих «кілька» були мільйонами. Але про них не варто дуже шкодувати, бо вони втілювали собою «азіатська відсталість», проти якої начебто вів війну Сталін. Протягом 1931 року Дюранті проголошував, що Сталін був прогресивною історичною постаттю, порівнюючи його з Олівером Кромвелем, Наполеоном, з китайськими імператорами та навіть пророком Мухаммедом. Цю «азіатську відсталість» він характеризував як пасивність, фаталізм, колективізм, схильність до масової поведінки, мурашину мораль, фанатичну релігійність і забобонність. Всі ці «азіатські» якості Дюранті приписував слов’янам. Сталін, у його картині світу, якимось чином зміг уникнути цього «слов’янського фаталізму», тому що він був кавказцем, «який може міцно триматися за нитку власної волі в лабіринті, де слов’яни губляться».

Чому Дюранті вважав кавказців меншими азіатами, ніж слов’яни, Дюранті не пояснював. Як і те, чому найбільший опір «прогресивній» колективізації чинили саме в тих регіонах, де селяни мали найсучасніші навички, найдовшу історію добровільної сільської кооперації та були найпродуктивнішими, а саме в Україні, на Кубані, в районах, які обробляли німці Поволжя. І що було «прогресивного» у знищенні цього незалежного селянства. Та яким чином заміна його на те, що самі селяни називали «другим кріпосним правом», стала тріумфом над «слов’янським фаталізмом» і «азіатською відсталістю».

Але все це непогано виконувало роль виправдання насильницького і вбивчого нападу на українське селянство. Яке нібито стало перешкодою на шляху до прогресу та вищого блага.

Описуючи комуністичний план ліквідації куркулів, які виступали проти радянської колективізації сільського господарства, Дюранті писав, наприклад, у 1931 році: «Чи мають вони всі вони та їхні сім’ї бути фізично ліквідовані? Звичайно, ні – їх треба „ліквідувати“ або розтопити в гарячому вогні вигнання та праці в пролетарську масу».

Комунізм давно пішов у безвість, але російська пропаганда залишилася практично такою самою: тільки на місці селянства тепер самостійне українство – воно є перешкодою на шляху до вищого блага, злиття в «русском мире», тому його треба ліквідувати.

Може здатися, що сам Дюранті щиро поділяв більшовицькі ідеї й хотів би «розчинитись у вогні». Зовсім ні, Дюранті фактично відкидав комунізм як систему, придатну лише для Сходу, для «примітивних» росіян, до яких він зараховував усіх жителів СРСР, які прагнули та потребували сильного лідера, як товариш Сталін. Водночас він пише в 1931 році, що більшовизм ніколи не досягне успіху «у США, Великобританії, Франції, ніде на захід від Рейну», бо для «вільнонароджених» жителів Заходу це «огидно та неприйнятно».

І не розуміє чи удає, що не розуміє, що по цей бік Рейну отака картина також не є звичною, природною та правильною: «Сталінізм відновив напівбожественну, верховну самодержавність імперської ідеї та посадив себе на кремлівський трон як правителя, чиє найменше слово — закон, і чиє нахмурене обличчя означає смерть».

Ні, він не був комуністом, хоча комуністи, безперечно, ним користувалися. Натомість він був богемою свого часу, другом і послідовником сатаніста Алістера Кроулі, захопленим сексом та наркотиками, якого вирвали з абсент-барів Парижа, щоб зробити московським кореспондентом The New York Times.

Скоріше він керувався заповіддю свого наставника Кроулі: «Роби, що заманеться». Близькість до більшовицьких вождів дозволяла розкошувати в Москві: ікра, втіхи, слуги. За версією деяких дослідників, цей «непривабливий, сексуально заклопотаний маленький чоловічок з дерев’яною ногою», який фальсифікував факти заради прихильності з боку сталінського режиму, з його дозволу отримував задоволення своїх збочених пристрастей.

І так, він знав про голод, його реальні масштаби, повідомляв про це приватно, але ввів західну громадськість в оману, що голоду не було.

«Для надлюдини, еліти, до якої він, на його думку, належав, мораль була кайданами, від яких треба було позбутися. Все було дозволено, правда була вигадкою, і небагато вищих мали право жити «поза межами добра і зла». Коли Дюранті описав більшовизм як безжальне віровчення, він, можливо, хвалив, а не засуджував його. Кар’єра Дюранті була заснована на цій філософії. Свобода від етичних обмежень, вважав він, гарантувала успіх», — пише про нього британський політичний філософ Джон Грей.

Така філософія збігається з тим, що російський письменник Олексій Іванов сказав про імперію: «Імперія завжди аморальна, тому що найвища цінність для імперії, її ідеал та мета – це вона сама».

Фактично теж саме повторив головний філософ путінської імперії Сурков: «Росія розширюватиметься не тому, що це добре, і не тому, що це погано, а тому що це фізика». Іншими словами – тому що якийсь «маленький і непривабливий чоловічок» так хоче.

У випадку з Дюранті урок історії для українців полягає в тому, що коли вони вважаються «росіянами», імперія може безкарно їх знищувати, а ззовні на це можуть дивитися як на прояв якихось чужих диких звичаїв. Цей урок засвоєний: Україна є частиною Заходу, а не бунтівною провінцією «русского мира». Лише так українці можуть не дати зробити з себе черговий «омлет».

Total
1
Shares

Пов'язані статті

Читати

Топ-10 цитат з дилогії «Брат», або чому їй не місце на Netflix?

Стрімінговий сервіс Netflix потрапив у скандал через переклад слова «бандерівець» у російській дилогії «Брат» як «Ukrainian Nazi collaborator» («нацистський колаборант»). Реакція українського громадянського суспільства та звернення депутатів зробили свою справу — Netflix поміняв переклад на «banderite».