Україна має право вимагати повернення культурної спадщини, вкраденої імперією

Навігація та корисні матеріали

У четвер  29 червня в Укрінформі відбувся круглий стіл на тему «Вкрадена Росією спадщина: знайти і повернути», організований Центром стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки спільно зі Спілкою археологів України.

Обговорення модерував представник Центру стратегічних комунікацій Максим Майоров. Відкриваючи захід, він зазначив, що злочини проти культури є ще одним виміром російської агресії, яка має геноцидальний характер.

Терором і репресіями окупанти намагаються викорінити українське культурне життя та навіть мову на підконтрольних їм територіях. Внаслідок розпочатих Росією бойових дій і терактів було фізично пошкоджено та знищено чимало закладів культури, пам’яток архітектури, музейних колекцій тощо.

«Ще одним злочином є мародерство і грабунок предметів української культурної спадщини. Російські загарбники почали вивозити культурні цінності з 2014 року, а найбільшого розмаху це набуло після початку повномасштабного вторгнення. Як постраждала сторона, Україна має право вимагати повернення не лише цих предметів культурної спадщини, а й тих, які поповнили колекції російських музеїв за всі часи колоніального панування Росії», – переконаний експерт.

Заступник голови Українського інституту національної пам’яті Володимир Тиліщак погодився, що війна Росії проти України націлена передусім проти української ідентичності і має на меті знищити її через привласнення української спадщини.

«Усі війни, які Росія, імперська Росія в тих чи інших проявах починала проти України, супроводжувалися грабунком цінностей. Можемо згадати і трагедію Батурина, яка супроводжувалася не лише тим, що було знищено населення міста, але були й вивезені реліквії, гетьманські клейноди в Москву. І вони опинилися сьогодні в різних московських і петербурзьких музеях, насамперед – в Ермітажі», – розповів посадовець.

Заступник голови Українського інституту національної пам’яті зазначив, що оцінка такій політиці сьогодні дана законодавчому рівні з прийняттям Закону України Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії. Тому процес повернення культурних цінностей можна розглядати і як складову деколонізації, і подолання наслідків російського імперіалізму в Україні.

На важливості археологічної спадщини наголосив голова Спілки археологів України Євген Синиця. Він переконаний, що це дуже політичне питання, оскільки археологічні знахідки – свідчення життєдіяльності людей різних епох на конкретній території, отже вони є своєрідним маркером цивілізації та базисом для розвитку національної ідентичності.

Російська імперська політика щодо української культурної спадщини радикально відрізняється від підходів колишніх західних імперій до своїх колоній. Протягом століть Росія не просто вивозила з України предмети старовини, але й оголошувала їх артефактами власне російської історії та російського народу, позбавляючи такого права українців.

«Скіфські предмети з території України по цей день у більшості російських музеїв позначені як «південь Росії», або там якась губернія Російської імперії. Це транслюється не лише на внутрішню аудиторію, а й назовні, наприклад, під час експонування за кордоном. У такий спосіб росіяни стверджують, що немає ніякої України, а це все Росія», – розповів Синиця.

Іншими проявами цієї ж практики є пограбування музеїв та організація розкопок на тимчасово окупованих територіях. Археологічні роботи на окупованих територіях апріорі заборонені міжнародними конвенціями. Однак, росіяни заперечують факт своєї окупації та поводяться з українськими територіями так, ніби вони є частиною Росії.

Представниця Спілки археологів України Анна Яненко розповіла про просвітницький проєкт «Археологічна спадщина, вкрадена Росією: інформаційно-просвітницька кампанія».

Археологи створили постери та описи присвячені конкретним артефактам з України, які привласнила собі Росія. У кожного з цих предметів є своя історія: де коли знайдений, на яких підставах був вилучений.

У дизайні постерів, розробленому археологом Юрієм Пуголовком, закладена ідея: ось він предмет і він дійсно хоче повернутися додому – пояснює Яненко. З метою донесення до якомога ширшої аудиторії правди про те, що це саме українська спадщина, описи підготували також і англійською мовою. У планах – створення на основі постерів вуличної виставки.

Археолог зауважила, що скрізь, куди приходить Російська імперія – в будь-якому вигляді та історичному контексті, – вона або привласнює історико-культурну і мистецьку спадщину, або у випадку коли привласнити їй не вдається, фізично її знищує.

Особливий інтерес для імперії завжди представляли артефакти середньовічної Русі. Разом з пам’ятками Росія привласнює собі історію цієї середньовічної держави, а відтак заявляє претензії та на всю її територію, передусім – Україну. Протягом 19 століття практика археологічних розкопок в Україні передбачала вилучення та вивезення до центрів метрополії всього найціннішого, всього значущого для створення українського історичного наративу.

Вже за радянських часів не рідкістю було вивезення музейних колекцій за межі України для експонування, після чого експонати «зникали», а потім несподівано з’являлися вже у фондах, наприклад, Державного Ермітажу в Ленінграді.

«Ми мусимо проговорювати не лише матеріальне. Всі ці пам’ятки набувають сутності тільки тоді, коли є людина – носій ідеї. Без людей це все немає жодного значення. Треба пам’ятати, що Росія так само фізично знищує інтелектуалів, носіїв української ідентичності або ж привласнює їх, примушуючи працювати на себе. Україна втрачає величезну кількість людей, які гинуть, потрапляють в полон, воюють, втративши можливість працювати в царині формування ідей. Та поки є люди – є й надія, що ми зможемо повернути свою спадщину», – наголосила Яненко.

Всеволод Івакін розповів про досвід роботи очолюваної ним Моніторингової експедиції Інституту археології Національної академії наук України, яка була створена в серпні 2022 року з метою дослідження масштабів руйнації археологічних об’єктів та пам’яток у зоні ведення бойових дій. 

Для моніторингу обрали визволені території Київської та Чернігівської областей, доступ до яких вже був відносно вільним, і де зосереджено чимало пам’яток історії Русі та козацтва. Вченим вдалося обстежити близько 200 пам’яток і об’єктів, зафіксувати руйнацію загальною площею приблизно 2000 квадратних метрів.

Займаючись моніторингом, археологи прийшли до висновку щодо необхідності реалізації державної програми тотальної інвентаризації пам’яток, створення єдиного реєстру і кадастру, як це було, наприклад, у Польщі.

Без такого обліку дуже важко оцінити збитки від російської агресії. Адже у маленьких музеях, наприклад, у Макарові на Київщині, розграбованому окупантами, не знайшлося документації та інвентарних описів предметів колекції. Запобігти безповоротним втратам має оцифровка архівів, якою також займається Інститут археології.

Івакін розповів, що через обмеження режиму воєнного стану, їм – цивільним науковцям – вдалося не скрізь потрапити на археологічні об’єкти. Виходом з ситуації могло б бути створення у лавах ЗСУ спеціального загону професійних археологів: «зараз ми нарахували тільки з Інституту археології 16 осіб; насправді таких набагато більше. Ці люди вже мають бойовий досвід і могли б суттєво допомогти у справі. До того ж така практика відповідає світовим стандартам», – зазначив Івакін.

Про важливість створення національного реєстру культурних пам’яток, вивезених до Росії, говорив начальник відділу Українського інституту національної пам’яті Ігор Каретніков.

Стосовно моніторингу руйнувань та пограбування культурної спадщини він наголосив, що це питання стало актуальним вже у 2014 році, коли й почалася російська агресія. Як приклад, посадовець навів археологічну пам’ятку Мегрелева гряда віком понад 5 тисяч років, яку ще називають «Луганським Стоунхенджем». Перед окупацією її так і не встигли до кінця дослідити, а нині, за деякими даними, на прилеглій території відбуваються танкові навчання російської армії.

Враховуючи минулий досвід, слід було вжити всіх заходів для евакуації музеїв та пам’яток після початку повномасштабного вторгнення Росії. На жаль, цього не було зроблено, і тепер фонди закладів культури в Херсоні та інших містах розграбовані або понищені окупантами. Через війну сильно постраждали, зокрема, унікальні мозаїки Алли Горської в Маріуполі.

На думку Каретнікова, варто ставити питання про кримінальне переслідування російських посадовців у сфері культури, які причетні до розграбування української спадщини та вивезення її до РФ.

Головний спеціаліст Українського інституту національної пам’яті  Богдан Короленко нагадав, що спроби інвентаризації та повернення предметів культурної спадщини були ще за часів Української Народної Республіки та Української Держави гетьмана Павла Скоропадського. Частину цінностей вдалося повернути з Росії в Україну і за радянських часів.

Важливим для України прецедентом Короленко вважає повернення Польщі національної реліквії – коронаційного меча польських королів. Меч Щербець вивезли після третього поділу Речі Посполитої в 1795 році, і з часом він поповнив колекцію Ермітажу в Санкт-Петербурзі.

За умовами Ризького миру 1921 року, підписаного після перемоги Польщі у війні з більшовиками, Москва взяла на себе зобов’язання повернути Варшаві польські культурні цінності, вивезені за часів російського панування. Серед інших пам’яток, у 1928 році до Польщі повернувся і меч Щербець.

Україна так само могла б включити повернення своїх національних реліквій у майбутню переговорну позицію.

Наразі Києву варто заручитися підтримкою держав-партнерів для створення реституційної коаліції, такого собі «реституційного Рамштайну», який буде чинити тиск на агресора, а також допоможе Україні підготувати свої вимоги з опорою на міжнародне право і рішення судів, як от Амстердамського суду стосовно «скіфського золота». 

Заступниця міністра культури та інформаційної політики Катерина Чуєва зауважила, що питання повернення в Україну культурних цінностей, незаконно вивезених до Росії, залежатиме передусім від того, коли і на яких умовах Україна переможе.

Заступниця Міністра також відзначила позитивну роль кейсу «скіфського золота»:

«З точки зору юридичної практики, думаю, багато країн спостерігали та предметно аналізували рішення нідерландських судів різних рівнів. І рішення Верховного суду на користь України має під собою глибокий аналіз українського і міжнародного законодавства. Роль національного законодавства, на яке можуть спиратися закордонні судові або міжнародні інстанції в ухваленні таких рішень, теж надзвичайно важлива».

Загалом, українське законодавство потребує синхронізації з практиками країн ЄС. На імплементацію в законодавство України чекають міжнародні конвенції, наприклад, Нікосійська Конвенція Ради Європи про правопорушення, пов’язані з культурними цінностями – зазначила заступниця міністра.

Захід у записі можна переглянути за посиланням.