Навігація та корисні матеріали
Після краху Радянського Союзу, Москва, як здавалося, відмовилася від конфронтації з Заходом і навпаки – намагалася отримати вигоди від співпраці та інтеграції. Причини були очевидні. Комуністичний блок зазнав економічної, технологічної та ідеологічної поразки у «холодній війні». Рання Російська Федерація заледве могла себе прогодувати, а тому вдавала дружність і відкритість до США і Європи, які взялися її рятувати зі злиднів та відсталості. У підсумку за свою колосальну допомогу Захід отримав від РФ не вдячність, а заздрість і зневагу, сприймаючи свою тимчасову слабкість як приниження.
З утвердженням путінського режиму Росія почала поступово переходити від партнерства до претензій. Кремль нарікав, що з ним недостатньо рахуються, втручаються у його сфери геополітичних інтересів, зазіхають на суверенні права, культуру і власний шлях розвитку. Як саме Москва розуміла свої «суверенні права» і «сфери інтересів» стало ясно у 2008 році з нападом на Грузію і одностороннім визнанням «незалежності» її окупованих регіонів. Далі були Сирія, Крим, Донбас, втручання в Африці і зрештою – повномасштабна війна з Україною.
Захід до останнього не бажав сваритися і прагнув догодити ображеній гордині кремлівського диктатора. Після агресії проти Грузії, держсекретар США Гілларі Клінтон запропонувала російському колезі Сергію Лаврову разом натиснути символічну «кнопку перезавантаження» відносин. Однак все це виявилося марним. Москва жадала помсти, а не примирення. Лише напад РФ на Україну став приводити до тями західний політичний клас. Від умиротворення демократичні країни перейшли до санкцій та дієвої підтримки жертв російської агресії.
У відповідь, рашисти (як і їх попередники комуністи) кинули ідеологічний виклик всій західній цивілізації, предрекли її «неминучий швидкий крах» і сповістили про настання нової ери, коли провідну роль у світі відіграватимуть країни, схожі на РФ.
22 серпня в Південно-Африканській Республіці (ПАР) має розпочатися саміт БРІКС – об’єднання п’яти незахідних економічних потуг (назва – абревіатура учасників: Бразилія, Росія, Індія, Китай, Південна Африка). На цю організацію Москва покладає особливі надії у своїй боротьбі з «гегемонією Заходу».
Напередодні саміту БРІКС Центр стратегічних комунікацій аналізує цей та інші «козирі» Путіна в його глобальній війні.
БРІКС
БРІКС не є класичним економічним об’єднанням чи політичним союзом. Це радше умовна спільнота кількох держав з вагомим внутрішнім потенціалом, які в перспективі можуть перевершити економічний та політичний потенціал об’єднаного Заходу.
Попри декларовану мету розвитку всестороннього міжнаціонального партнерства, Росія розглядає БРІКС передусім як антизахідну коаліцію. Також РФ сподівається отримати в країнах БРІКС нові можливості для торгівлі та інвестицій, компенсуючи таким чином збитки, спричинені санкціями.
Країни БРІКС і справді можуть дипломатично підтримати Росію у різних міжнародних питаннях, однак учасники мають різні мотиви та пріоритети свого членства в організації і загалом не схильні бездумно підігрувати російським забаганкам.
Наразі реальним крокам до зближення країн БРІКС заважають серйозні внутрішні суперечності, зокрема між КНР та Індією. Не сприяє інтеграції також становище Росії як міжнародного ізгоя. Інші країни об’єднання тісно інтегровані із західними економіками та не бажають ризикувати своїми позиціями, підтримуючи Москву. В середині БРІКС Росія не просто токсична, а ще й не має підстав претендувати на лідерські позиції, позаяк її економічний потенціал сильно поступається іншим членам, а в перспективі буде далі скорочуватися.
Наочним проявом ілюзорності надій Кремля на БРІКС стала «технічна» неможливість візиту на цьогорічний саміт організації російського лідера. Адже ПАР, яка ратифікувала Римський статут, має зобов’язання перед Міжнародним кримінальним судом (МКС) арештувати Путіна, на якого виписаний ордер за незаконну депортацію українських дітей. Побоюючись репутаційних втрат, Москва деякий час тиснула на ПАР, аби та гарантувала недоторканість російському президенту на своїй території. Однак в підсумку Путін змушений був ухвалити рішення відправити замість себе Лаврова.
Антиколоніалізм
«Захід прагне контролювати інші країни». «США та ЄС економічно експлуатують та грабують решту світу». «Америка розв’язує війни, влаштовує державні перевороти». Ці та інші наративи не перший рік живуть у медіапросторі.
Тема колоніалізму давно «непокоїть» Росію, яка вдає з себе захисницю всіх ображених та пригноблених. Ще за радянських часів Москва активно втручалася у справи «третього світу», намагаючись осідлати природні процеси деколонізації та нав’язати новим країнам комуністичну альтернативу. Тоді це призвело до численних міждержавних і громадянських війн, збройних заколотів, насадження жорстоких диктаторських режимів.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Російська пропаганда розповідає про боротьбу за «нашу Африку» проти Франції та Заходу
Тепер Росія «бореться» із неоколоніалізмом: впливами Франції в Африці, США – у Західній півкулі і так далі. Правда замість комунізму їй особливо запропонувати нічого. Тільки антизахідний ресентимент і путінські мантри про суверенітет – по факту не народів, а диктаторів. А ще послуги вагнерівців і періодичні подарунки-подачки.
Коли відкинути традиційно лицемірну російську риторику, то за нею не важко розгледіти той самий неоколоніалізм – бажання політично контролювати інші країни, мати монопольний доступ до їх ресурсів. Для цього РФ готова навіть спровокувати штучний голод блокадою українського експорту продовольства. Чим слабше і вразливіше суспільство, тим легше нав’язати йому свою волю і далі маніпулювати ним.
Про який антиколоніалізм йдеться, якщо РФ сама є типовою колоніальною державою, яка поневолює та експлуатує сотні народів, які в ній проживають. Росія потопила в крові прагнення до незалежності Ічкерії, паразитує на надрах Татарстану, знищує мови і національні культури карелів та удмуртів, утилізує у загарбницькій війні з Україною малі народи Дагестану. Попри свою офіційну назву РФ вже давно не федерація. Її регіони втратили права на самоврядування так само, як і її мешканці втратили громадянські права під путінською диктатурою.
Світова більшість
У російському політичному лексиконі дуже популярне поняття «світова більшість». Йдеться про те, що незахідні країни вже переважають демографічно. При цьому арифметична більшість населення планети не має достатнього рівня політичної суб’єктності. У світі, як і раніше, всім заправляють американці та європейці. Мовляв, виходить «недемократично».
Чомусь росіяни щиро переконані в тому, що ця уявна «світова більшість» неодмінно саме на їхньому боці. Просто вона не має змоги це висловити. Віра у прихильність до себе більшості людства є достатньо сміливим припущенням, яке не базується на жодній адекватній соціології, адже для планетарного масштабу такої просто не існує.
Натомість існує спільнота країн, які разом засідають у Генеральній Асамблеї ООН. Відколи РФ почала війну проти України в 2014 році голосування Генасамблеї з українського питання ніколи не були на російську користь. Більшість країн, серед яких великі і маленькі, колишні колонізатори і колонізовані – стабільно підтримують свободу, суверенітет і територіальну цілісність України.
Цей прикрий для Росії факт змушує її вдатися до міркувань про те, що спільнота світових урядів неналежно виражає прагнення своїх народів. Або ж, що всі ці уряди «продалися» Заходу та слухняно виконують його волю. Придворний путінський політолог Марков, коментуючи московський форум «Амія-2023», сформулював це так: «76 проти 52. Отак сьогодні розділений світ. 52 учасники колективного Заходу на Рамштайні та 76 учасників глобального світу. Нас більше країнами. Нас набагато більше по людях. Але вони набагато консолідованіші. І вони суттєво більш просунуті, вони звикли до лідерства. І проблема в тому, що багато найрозумніших і найбагатших, тобто еліти в цих 76 країнах вважають Захід все-таки лідером».
Тож поки апеляція до «світової більшості» не приносить очікуваного ефекту, Росії залишається підкуп, шантаж та насильницька заміна інспірованими державними переворотами офіційних репрезентантів цієї «більшості». Інші способи завоювання прихильності Москві недоступні.
Дедоларизація
Росія марить ідеєю створення альтернативної валюти на противагу долару США. Якщо не одна, то принаймні кілька регіональних валют мали б замінити собою американську. Зменшення залежності від доллара, або «дедоларизація» є ще одним пунктом порядку денного глобального протистояння Заходу.
Зі слів російських чиновників, це сприятиме гнучкості міжнародної валютної системи, допоможе зменшити домінування західних країн та зробити глобальну систему розрахунків справедливішою. Насправді ж Москві йдеться передусім про зменшення негативного впливу санкцій. Російські банки не можуть використовувати євро та долар для розрахунків, тому їм вигідно просувати альтернативну валюту. Насамперед свою. Ще в липні минулого року речник Держдуми Володін назвав п’ять причин, «чому долар все більше втрачає свої позиції». А головний наратив дедоларизації належить Путіну, який заявив, що «долар, як відомо, скукожується, а рубль зміцнюється».
Ідея створення нових грошей обговорюється зокрема і в рамках БРІКС. Втім обсяг торгівлі інших представників п’ятірки з США і Заходом набагато більший, ніж між собою та з Росією зокрема. Допомога РФ з обходом санкцій може коштувати цим країнам мільярди доларів, а компенсувати втрати просто немає чим.
Серед країн-учасниць БРІКС Росія є настільки токсичною, що персонально для Путіна напередодні його нещодавньої зустрічі з головою Нового банку розвитку (НБР) БРІКС Ділмою Руссефф була випущена спеціальна заява. В ній йдеться про те, що «банк не розглядає можливості реалізації нових проєктів у Росії, оскільки діє відповідно до обмежень, встановлених на світових ринках фінансів та капіталу». Тобто накладених на РФ західних санкцій. До того ж сама Руссефф назвала «безпідставними» припущення, що НБР (2/3 коштів якого зберігаються саме в доларах США) може продовжувати працювати з Москвою.
Локальні валюти держав-учасниць такими й залишаються, і навіть між собою країнам БРІКС не надто зручно ними користуватися. Частка китайського юаня у міжнародних розрахунках становить близько 2%. До того ж Бразилія та Індія не погоджуються на підсилення юаня, адже не хочуть змінювати гегемонію США на панування Китаю.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Для чого Путін почав антидоларовий проєкт
Навіть очільниця російського Центробанку Набіулліна сказала, що хоч проєкт і заслуговує на увагу, але є надзвичайно складним у реалізації. Тож реальної альтернативи долару поки не існує. Але міністр закордонних справ Росії Лавров не втомлюється розповідати, що «РФ спільно з однодумцями працює над переведенням міжнародних розрахунків у національні валюти, над створенням альтернативних платіжних, логістичних систем, щоб не залежати від примх і диктату країни, яка оголосила себе гегемоном, та сприяти боротьбі з новими проявами неоколоніалізму».
Багатополярність
З крахом комуністичного блоку біполярний світ став однополярним, і цей останній полюс глобальної влади – США. Так можна коротко описати суть популярної геополітичної концепції. Що б це не означало на практиці, Москва вперто протестує, не бажаючи розставатися зі своїм «полярним» статусом. І якщо вже бракує сил кинути виклик Вашингтону самотужки, то варто пошукати спільників.
Рупори Кремля люблять підкреслювати, що євразійські, африканські та латиноамериканські країни зміцнюють свої економічні позиції, демонструють прагнення захищати свої національні інтереси й грати рівноправну роль у глобальних процесах. Саме це, мовляв, пришвидшує становлення справедливого поліцентричного світового порядку, а однополярний буквально мчить у минуле. В однополярному світі привілеї існують лише для однієї країни, яка нав’язує усім свої правила та стандарти й нехтує принципами міжнародного права.
Серед численних адресатів російських закликів повстати проти США – не лише Китай та Індія, але й навіть «ворожа» Європа. Кремлівська пропаганда полюбляє закидати європейцям їх начебто «підневільне» становище. Граючи на антиамериканізмі певних політпроєктів в європейських країнах Москва й тут сподівається знайти союзників. Наприклад, пропагандистські рупори регулярно стверджують, що війна в Україні є засобом нарощування американського ВПК, який конкурує з європейськими. Доходить і до екстравагантних вигадок, на кшталт того, що Сполучені Штати намагаються «заразити» європейців біологічною зброєю за допомогою «комах та кліщів».
Тим часом омріяний Кремлем багатополярний світ є очевидною протилежністю кремлівській антиколоніальній риториці. Оскільки всі країни не можуть бути «полюсами», то йдеться про обмежене коло, «клуб обраних». Відносини в середині цього клубу мали б ґрунтуватися на взаємному визнанні «сфер впливу». Наприклад, Сирія – турецька, Монголія – китайська, а Україна – російська. Приклад такої багатополярності знаходимо в 19-му столітті у боротьбі кількох колоніальних імперій (серед яких і Росія) за перерозподіл світу.
Геополітичні блоки
Після Другої світової війни провідні країни Заходу відмовилися від конфронтації і перейшли до співпраці та інтеграції. У 1949 році засновано НАТО. Об’єднання кількох галузей промисловості шести європейських країн через кілька десятиліть економічної та політичної інтеграції призвело до утворення Європейського Союзу.
Керовані Москвою комуністичні Рада економічної взаємодопомоги (РЕВ) та військова Організація Варшавського договору (ОВД) – розпалися. Більшість їх колишніх членів поповнили лави НАТО та ЄС. Водночас пострадянська Росія не полишає спроб стати центром нових інтеграційних проєктів. Так з’явилися Організація договору про колективну безпеку (ОДКБ) і Євразійський економічний союз (ЄАЕС) – у складі кількох пострадянських республік. Росії важко приховати, що це лише бліда тінь колишнього комуністичного блоку та недолуга пародія на західні інтеграційні об’єднання.
Звісно, з одними лише пострадянськими країнами конкурувати із Заходом – марна справа. Тому Росія намагається залучити на свій бій справді впливових гравців. Результатом таких зусиль стала Шанхайська організація співробітництва (ШОС), де нині представлені, зокрема, Китай, Індія, Пакистан, Іран. Проблеми у ШОС такі ж як і у БРІКС: її члени погано ладнають між собою, а до того ж обґрунтовано відкидають лідерство Москви (яке вона так-сяк зберігає у кволих ОДКБ і ЄАЕС).
У своєму новому «екзистенційному» протистоянні Заходу, яке почалося після повномасштабної агресії проти України, про лідерство вже не йдеться. Тепер російський політичний клас готовий навіть до ролі другої скрипки в альянсі, який врятує Москву від поразки. Звісно, йдеться про Китайську Народну Республіку.
У сучасній орієнтації Москви на Пекін є певна історична іронія. В сталінські часи саме Китай був «молодшим партнером» Радянського Союзу. Пізніше СРСР і КНР ворогували і конкурували за лідерство в світовому комунізмі. І ось тепер вже Росія смиренно прохає Китай взяти над собою шефство.
Втім, і тут шанси на успіх у Москви виглядають примарними. Очікувати, що КНР стане альтруїстично рятувати РФ наївно. Що й засвідчив візит Сі Цзіньпіна до Москви та подальша динаміка російсько-китайських відносин. Путін може скільки завгодно запевняти, що «російсько-китайські відносини вийшли на найвищий за всю їхню історію рівень і продовжують міцніти, за своєю якістю перевершують військово-політичні союзи часів холодної війни». А тим часом голова КНР Сі з ввічливою посмішкою у Кремлі відмовляється підписувати головний документ – новий газовий контракт і погоджувати будівництво газогону, який мав би стати для РФ заміною європейському Nord Stream.
Хоча, чим більше слабшає путінська Росія, тим стають вищими шанси на появу реального російсько-китайського альянсу. Проте відносини між «партнерами» у цьому дуеті будуть надзвичайно далекі від рівноправ’я. Настільки, що Москва ще сумуватиме за оксамитовою американською однополярністю.
Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки
Знайшли помилку? Виділіть текст на натисніть комбінацію Ctrl+Enter.
