Присяга у вогні: як народжувалися ВМС України

Першим підрозділом Чорноморського флоту колишнього СРСР, що присягнув на вірність народу України після відновлення незалежності у 1991 році, стала 3-тя рота школи водолазів у Севастополі під командуванням капітана 3 рангу Олександра Клюєва. Це відбулося 30 років тому, 18 січня 1992 року.

Розбудова українського війська розпочалася одразу після Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року. Того ж місяця Верховна Рада ухвалила Закон «Про Збройні сили України» та затвердила текст Військової присяги.

Передбачалося, що основою національних збройних сил стануть всі формування СРСР, розташовані на території України. Йшлося про війська Київського, Прикарпатського і Одеського військових округів, а також Чорноморського флоту ВМФ СРСР, головна база і більшість формувань якого перебували в українському Криму.

На початку шляху становлення проблем не очікувалося. Особовий склад ЧФ брав участь у референдумі за незалежність та у виборах президента України 1 грудня. До речі, незалежність тоді підтримали 72% особового складу флоту. Військовослужбовці в Україні, в тому числі чорноморці, мали скласти українську присягу до 20 січня 1992-го.

Однак історія пішла іншим шляхом. Нова «демократична» Росія одразу заявила про свої права на весь флот, а раз у раз навіть порушувала питання про належність Криму і Севастополя, режисуючи діяльність кримських сепаратистів.

Чорноморський флот ВМФ СРСР став предметом тривалих переговорів, дипломатичних (і не тільки) конфліктів між Києвом та Москвою. До остаточного поділу в 1997 році ЧФ де-юре залишався спільним, а фактично був російським. Москва втілювала власну політику на флоті через своїх вірних командувачів: Касатонова, Балтіна, Кравченка.

Зусиллями проросійського командування Чорноморський флот так і не був приведений до української присяги. Однак офіцери, незадоволені таким станом речей, на свій страх і ризик разом зі своїми колективами почали присягати Україні. Саме вони стали першопрохідцями і творцями національних Військово-Морських сил.

Повторювалася ситуація Української революції 1917 року, коли моряки колишнього імператорського Чорноморського флоту також на локальному рівні ухвалювали рішення служити Україні.

Надії: химерні та справжні

Щодо подій на флоті, які передували складанню першої присяги, існують різні версії. Особливо стосовно ролі в них Ігоря Касатонова, на той момент командувача Чорноморського флоту ВМФ СРСР.

Як згадує Євген Лупаков, почесний голова Спілки офіцерів України, капітан 1-го рангу у відставці, в 1992 році «жоден матрос, офіцер чи адмірал не сказав жодного слова проти виконання наказу Касатонова щодо підпорядкування Чорноморського флоту Україні». Відповідно до спогадів Лупакова, такий наказ було видано Касатоновим 3 січня 1992 року, і в ньому йшлося про вихід ЧФ з підпорядкування Генштабу в Москві і про підпорядкування Міністерству оборони України.

Це начебто відбулося після наради президента України Леоніда Кравчука в Києві з командувачами військових округів, розташованих на теренах України. Головним питанням тієї наради, за словами Лупакова, було одне:

— Хто бажає служити Україні — приймає присягу на вірність служіння українському народу і приводить до неї своїх підлеглих, а хто ні — чемодан, вокзал, Росія. Але, стверджує Лупаков, цілком українським ЧФ пробув недовго — в період з 3 до 9 січня. За його словами, 10 січня наказ про підпорядкування ЧФ Україні було скасовано.

Розповідав про існування такого наказу також Борис Кожин, віцеадмірал, перший командувач ВМС України (квітень 1992 — жовтень 1993). Відповідно до його спогадів, Касатонов з Кравчуком не порозумілися, через що перший скасував свій наказ і «розгорнув шалену антиукраїнську діяльність на флоті». Втім, російські ЗМІ пишуть про Касатонова, що той «врятував» ЧФ в 1992 році, бо відмовився підпорядковуватися Україні. Він сам потім скаже, що «спалив мости» і «підняв бунт», оголосивши 4 січня 1992 року флот російським. При цьому екскомандувач стверджує, що керівництву Росії на той момент було не до ЧФ, його вважали «відрізаною скибкою». І що Єльцин «прокинувся» лише тоді, коли Касатонов 9 січня 1992 року виступив у Верховній Раді, назвавши «злочинною» вимогу «складати присягу чужій державі».


Насправді виступ Касатонова не був таким категоричним, чому є документальне підтвердження. Про нього писала авторитетна україномовна газета «Свобода», що виходить безперервно у США з 1893 року. А ось російське керівництво якраз наполягало на тому, що ЧФ належить Росії. «Ми готові всіляко сприяти формуванню флоту і збройних сил України, але необхідно ухвалити політичне рішення спільно з керівниками держав Співдружності та обережно підходити до питань присяги, щоб запобігти зайвому напруженню в екіпажах кораблів», — цитувала виступ Касатонова у Верховній Раді «Свобода».

На питання Кравчука про його ставлення до заяви російського керівництва, що ЧФ має належати Росії, адмірал відповів, що він керується статутом і морськими інструкціями, тобто ухилився від чіткої відповіді. Існує легенда, яка пояснює, чому саме Касатонов, який начебто готовий був очолити український ЧФ, натомість став його душителем: що його в Києві зустрів «неголений сержант» чи взагалі не зустріли; Кравчук до нього упереджено поставився та не зробив командувачем.

Але вже 17 січня 1992 року, зі слів самого Касатонова, він виступав у Кремлі, де розповідав, що «всіх кримчан охопило почуття величезного лиха, схоже на те, що було, коли почалася Велика Вітчизняна… цей раптовий перехід під Україну, зміна громадянства, орієнтирів, зміна історії — це неприпустимо». А в серпні того ж року «Свобода» вже писала про загрозу захоплення Криму та створення «Новоросії» під приводом «захисту російськомовного населення» від «бандерівського націоналізму» та «геноциду». Для чого ЧФ може стати дуже в пригоді. Варто буде лише Касатонову в певний момент віддати потрібний наказ. Тому, ця ретроспективна надія, що можна було улестити росіянина Касатонова та отримати від нього ключі від всього ЧФ, виглядає химерною. Як і взагалі надія на окремих «добрих командувачів», які все можуть «порішати».

Хто справді надихає та вселяє надії в історії з ЧФ, то це прості українські моряки. Які в ситуації повної політичної невизначеності самі вирішили присягнути на вірність Україні. Як писав капітан 1-го рангу Анатолій Данілов у своїй книзі «Український флот: біля джерел відродження»: «Незважаючи на ідеологічну зливу з боку проросійськи налаштованих сил, шалену протиукраїнську кампанію, абсолютна більшість особового складу Чорноморського флоту готова була присягнути на вірність народу України». Він згадує, що тоді у спину людям, які одягнули форму українських моряків, лунали лайка i погрози на зразок: «Зpадник!», «Бандеpа!» та інші.

Вони зробили це першими

«Першим військову присягу на вірність народу України склав командир роти капітан 3-го рангу Олександр Клюєв, за ним — його заступник капітан 3-го рангу Віктор Кравченко, командири навчальних взводів капітан 3-го рангу Борис Цимбал, капітан-лейтенант В’ячеслав Гладніков, мічман Сергій Рябінін, його заступник мічман Олег Бєлов, старшина роти старший мічман Микола Журавльов. Разом з ними присягу склали капітан 2-го рангу Микола Тихонов, капітани 3-го рангу Яків Древаль, Петро Піддубний та понад 20 мічманів Школи водолазів», — згадував капітан 1-го рангу запасу Мирослав Мамчак.

Вони стали першими українськими моряками при відсутності ще самого українського флоту. Терор проти них, пише Лупаков, почався негайно. Він цитує витяг з наказу адмірала Івана Капітанця, першого заступника Головкома ВМФ: «К офицерам, мичманам, прапорщикам, создающим нездоровую обстановку в воинских коллективах, склонных к измене Родине и принятию присяги на верность Украине, применять суровые меры воздействия вплоть до увольнения с занимаемой должности и увольнения со службы».

«Того ж дня о сьомій годині вечора посильний передав мені наказ прибути в штаб ЧФ до адмірала Касатонова. В суботу я був у командувача. Він висунув вимогу відмовитися від присяги. Я сказав, що цього не буде. Наступного ж дня мені було вручено обхідний лист про складання обов’язків. Коли я зажадав номер наказу про звільнення з посади, командир частини послався на усний наказ командувача Чорноморського флоту», — розповідав Клюєв.

Далі, пише полковник Юрій Мединський, події на флоті розвивалися стрімко і не завжди передбачувано. Командування ЧФ по-всякому – обманом, погрозами, навішуванням ярликів «бандерівців» і «зрадників», мордуванням людей, вигнанням офіцерів, які присягнули Україні, з територій військових частин під конвоєм навіть без права забрати особисті речі, – перешкоджали складанню присяги на вірність українському народу.

Були навіть телеграми з Москви «Прімєнять оружіє протів бандітов на пораженіє». Загроза кровопролиття поставала неодноразово. Але зупинити тисячі людей, які хотіли служити Україні на українському флоті, було неможливо. Першим завжди найважче і найнебезпечніше. Перші йдуть бездоріжжям, прокладаючи дорогу тим, хто йде позаду. І тому вони – герої. Незалежно від того, визнало це суспільство чи ні. Вони герої вже тому, що не побоялися бути першими.

Присяга у вогні

Подальшу хроніку подій у 1992 році описує «Дзеркало тижня».

Особливий переляк флотського командування викликала подія, що сталася у Севастополі 22 лютого 1992 року. Тоді українську присягу склали морпіхи 880-го батальйону Віталія Рожманова — найкращого у 810-й окремій бригаді морської піхоти за результатами підготовки попереднього року. Головний штаб ВМФ у Москві одразу видав директиву розформувати батальйон.

Після цього основні бойові з’єднання Чорноморського флоту почали комплектуватися тільки росіянами, а командувач ЧФ Касатонов перейшов до рішучих дій. Одним з інструментів адмірала стала саме «вичищена» від українських патріотів 810-та бригада. Так, 9 липня 1992 року українську присягу склав особовий склад військової комендатури Севастопольського гарнізону. А вже наступного дня десантно-штурмову групу з 810-ї бригади морпіхів — у повному обмундируванні та зі зброєю — Касатонов кинув на захоплення частини.

До речі, після поділу флоту в 1997 році 810-та окрема бригада морської піхоти залишилася у складі базованого в Україні ЧФ РФ. У 2014-му вона брала активну участь в операції Путіна із захоплення Криму. Навряд чи в офіційній історії з’єднання тепер згадують, що в далекому 1992-гу значна частина особового складу виявила бажання служити Україні, а цілий батальйон навіть склав українську присягу.

Були й інші недружні та навіть силові акції командування ЧФ проти українізації флоту. У ніч проти 8 квітня 1992 року у зв’язку зі складанням української присяги офіцерами штабу Кримської Військово-морської бази в Новоозерному (Донузлав) туди ввели бойову техніку 361-го полку 126-ої дивізії берегової оборони ЧФ: 4 БТР і 2 мотострілецькі взводи з Євпаторії.

До озера Донузлав зайшли два ракетні катери й два корвети, заблокувавши кораблі, особовий склад яких склав українську присягу. При цьому наказ штабу флоту передбачав узяти під охорону бронетехніку й будівлю місцевої ради (!) в самій Євпаторії, але командир 361-го полку його не виконав.

Штаб Кримської ВМБ був взятий під охорону морпіхів, а штатний взвод охорони розформували через складання української присяги. Напруження в Кримській ВМБ досягло піку влітку. 21 липня 1992 року сторожовий корабель СКР-112, піднявши український прапор, здійснив самовільний перехід з Донузлаву до Одеси, в якій умови для українізації флоту виглядали незрівнянно кращими.

Протягом 8-годинного переходу СКР-112 переслідували направлені з командного пункту ЧФ кораблі та літаки. Переслідувачі застосовували попереджувальний артилерійський вогонь, здійснювали небезпечні морські маневри і навіть намагалися висадити на бунтівний корабель групу захоплення. Тоді українське командування спрямувало з Одеси на підтримку СКР-112 українські винищувач і прикордонні катери. Перед загрозою бойового зіткнення група переслідування не стала виконувати наказ штабу ЧФ зупинити корабель «в будь-який спосіб».

Між іншим, один з командирів легендарного переходу СКР-112 Микола Жибарєв, вже у 2014-му на посаді начальника управління Морської охорони Державної прикордонної служби України координував перехід корабельно-катерного складу морських прикордонників з Балаклави і Керчі у порти материкової України, чим запобіг захопленню суден російськими окупантами. А Донузлав у тому ж 2014-му знову був на слуху завдяки героїчному опору тральщика ВМС України «Черкаси».

Все буде добре

Контрадмірал Борис Кожин, перший командувач ВМС України, розповідав, що «отримав флот без жодного корабля, військової частини, літака, бронетранспортера, навіть матроса. Почалося будівництво українського флоту з нуля». Через політичний та економічний тиск, відвертий шантаж з боку Росії Україна була змушена передати їй більшу частину ЧФ.

У 1992 році Військово-морські сили України створювали ті, кого не зупинили репресії і провокації проросійського командування ЧФ. У 2014-му ВМС відроджували ті, хто не піддався на тиск, брехню і улещування окупантів. Для обох поколінь військових моряків українська присяга була передусім.

ВМС України першими відчули на собі гібридну російську агресію, своєю поставою вони засвідчили, що це була саме агресія, а не «перехід Криму до Росії внаслідок референдуму». Незважаючи на гіркі втрати, флот України існує, розвивається та модернізується. Це буде флот з корветами, ракетами та «Байрактарами».

Total
4
Shares

Пов'язані статті

Читати

Провокації в зоні ОСС

Увага! На Водохреща можлива провокація в зоні ООС у Донецькій області Як стало відомо Центру стратегічних комунікацій, 19…