Cancel culture: як світ бойкотує російську культуру через війну проти України

«Культура скасування» (cancel culture) – бойкотування певної людини чи групи/компанії через неприйнятну для якоїсь частини суспільства поведінку чи висловлювання. Попри те, що цей термін з’явився лише у 2014 році, саме явище є дуже давнім. Нам, наприклад, доволі багато відомо про бойкот культури тоталітарних режимів під час та після Другої світової війни: зокрема йдеться про літературні твори Кнута Гамсуна та музику Ріхарда Ваґнера. Однак справді великих масштабів кенселінг набуває лише зараз, із поширенням соцмереж та збільшенням впливу суспільства на культуру.

Як світ відмовляється від російської культури

Після повномасштабного вторгнення росії на територію України 24 лютого перед культурними установами Європи та світу постало питання про те, як висловити свою позицію щодо війни в Україні. Чимало із них вирішило заморозити співпрацю із культурними діячами та «офіційними» інституціями росії, дехто пішов і на більш радикальні кроки – відмежування від російської культури як цілісного явища (сюди можна включити відмову від вивчення російської літератури та виконання музичних композицій). 

Музика

Для прикладу, в Бельгії було скасовано концерт Стравінського, а у Вельсі Кардіффська національна філармонія виключила із репертуару програму, що складалася з творів Чайковського, вважаючи її тепер «недоречною». Філармонія Гарлему в Нідерландах з такою ж мотивацією скасувала міні-фестиваль, на якому мали виконуватися твори Чайковського і Стравінського. Польська національна опера також прийняла рішення скасувати постановку «Бориса Годунова» (авторства Модеста Мусоргського), а Філармонія виключила з програми твори Шостаковича і Чайковського. До таких заходів вдалася і Хорватія: із репертуару Загребського філармонічного оркестру вилучили композиції Чайковського, а хорватський національний театр відтермінував концерт «Російська серенада».

Ціла низка культурних установ по всьому світу припинила співпрацю з оперною співачкою Анною Нетребко і диригентом Валерієм Гергієвим, які раніше публічно підтримали Путіна. 

Були скасовані виступи російських піаністів Алєксандра Малофєєва і Дениса Мацуєва та віолончелістки Анни Кобєкіної, а французьке продюсерське агентство розірвало співпрацю з піаністом Борисом Березовським. Томас Зандерлінґ звільнився з посади головного диригента Новосибірського  симфонічного оркестру, а Туган Сохієв склав свої повноваження водночас як головний диригент Большого і як музичний директор національного оркестру Тулузи. Ковент-Ґарден розірвав контракт із російським диригентом Павлом Сорокіним. У Відні було також скасовано виступ гурту MusicAeterna, який частково фінансується російським банком ВТБ. 

Музеї

Забігаючи наперед – саме ці кроки є найменш популярними у західному суспільстві і викликали найбурхливіші дискусії на всіх рівнях щодо доцільності відмови від російської культури. Натомість радше правилом, ніж винятком, можна вважати замороження чи й зовсім розірвання офіційних стосунків із російськими культурними установами. Зокрема уряди Австрії, Великої Британії, Іспанії та Нідерландів закликали до відмови від співпраці з російськими музеями. Це дало свої плоди. 

Наприклад, музей Ермітаж Амстердам (філія Санкт-Петербурзького Ермітажу) вирішив відділитися від російського, змінити назву та надалі виставляти твори голландського мистецтва замість російських. Директор музею Тріра у Німеччині також заявив, що на виставці, яка має незабаром відкритися, не буде російських експонатів, попри попередні домовленості. Керівниця Національної галереї у Штутґарті повідомила, що найближчим часом ніякої співпраці із росіянами галерея не матиме, однак це не означає, що вони знімуть твори російських митців, як-от Кандинського, з експозиції. 

Національний залізничний музей у Йорку взагалі скасував виставку, що мала бути присвячена Транссибірській магістралі, оскільки основним її спонсором було акціонерне товариство «російські залізниці». Директор групи наукових музеїв Британії також засудив військову агресію та повернув державну російську нагороду – медаль Пушкіна, якою його нагородили у 2015 році. А Лондонська королівська академія мистецтв розірвала зв’язки зі своїм донором – російським мільярдером Пьотром Авеном, та повернула назад його пожертву на нову виставку, присвячену Френсісу Бекону. Група галерей Тейт також розірвала стосунки із ще одним російським олігархом, – Віктором Вексельбергом. Найбільші аукціонні доми теж прийняли рішення скасувати торги російського мистецтва.

Культурні події

Каннський фестиваль заборонив приїзд російської делегації та появу на подіях людей, пов’язаних із путінським режимом. Щоправда, організатори таки утрималися від повної заборони на приїзд росіян. Тому режисер Кирило Серебренников, що позиціонує себе як борець із «режимом», таки отримав змогу презентувати свій фільм та дати прес-конференцію. Основним його меседжем, як і варто було очікувати, стало намагання прирівняти трагедію загибелі російських солдатів (!) до смертей українських військових.  Як і Канни, Венеційський та Берлінський кінофестивалі також встановили часткову заборону на появу російських делегацій та фільмів, — тобто допущеними будуть тільки ті росіяни, які начебто відкрито засуджують путінський режим і військову агресію. 

 Венеційська бієнале, чи не найбільша мистецька подія, цього року також не прийняла російські делегації. Крім цього, і сам російський павільйон був зачинений. Останнє, правда, – через позицію російських митців, які відмовились від участі на знак солідарності з українським народом. 

Організаційний комітет літнього музичного фестивалю «Юрмала» у Латвії засудив російську військову агресію і скасував цьогорічні заходи. Росії також було заборонено брати участь у конкурсі «Євробачення» і Франкфуртському книжковому ярмарку. Так само телевізійна премія «Еммі» повністю виключила з програми російські проекти. 

Театр і балет

Скасовуються і заплановані гастролі російських театральних і балетних труп. Зокрема Лондонська Королівська опера скасувала турне Большого театру, дублінський «Хелікс» скасував «Лебедине озеро»Московського балету, скасовано і виступи в Лімеріку, Ґолуеї, Уотерфорді, Каслбарі та Деррі (Ірландія). Санкт-Петербурзький театр балету не виступатиме у Bord Gáis Energy Theatre  Дубліна, а російський сибірський національний балет – у Вулвергемптоні і Нортгемптоні. У Франції також скасували виступи Московського академічного музичного театру, в Німеччині – прем’єру опери у постановці російського режисера, а Метрополітен-опера в Нью-Йорку розірвала співпрацю з Большим.

Штучний фасад, фінансований російськими олігархами

На загал роль російських грошей у світі мистецтва важко переоцінити. Російські олігархи буквально до останнього тижня лютого відігравали у ньому критично велику роль. Окрім того, що вони були важливими донорами і фундаторами цілої низки музеїв і галерей по всьому світу та були чи не найважливішими гравцями на полі мистецьких аукціонів, вони також прямо просували і російські наративи. Ось лише два приклади. 

У 2011 російський олігарх Владімір Потанін «пожертвував» 5 мільйонів доларів Центру виконавського мистецтва ім. Джона Кеннеді на реконструкцію Golden Circles Lounge, яка передбачала створення переговорної кімнати в естетиці російської культури та мистецтва (у березні цю russian lounge таки переназвали в Opera House Circles Lounge). А у 2021 році Владімір Путін співфінансував виставку Diversity United, яка мала пропагувати образ росії як толерантної і сучасної країни. Втім, показ у Берліні викликав протести і бойкот з боку відомих культурних діячів світу мистецтва, які вбачали у виставці, крім іншого, лобіювання нафтових і газових інтересів росії.

Підсанкційні олігархи всі ці роки продовжували купівлю і продаж творів мистецтва, використовуючи тіньові схеми і офшори. Зрештою, роль їхніх грошей у світі високого мистецтва є настільки значущою, що мало хто зважав на політичну ситуацію в росії та окупацію нею територій сусідніх держав. Усього через рік після окупації Криму до Москви на відкриття нової будівлі музею сучасного мистецтва «Гараж», заснованого Дар’єю Жуковою і Романом Абрамовічем, прибула ціла делегація світових знаменитостей. 

За допомогою мільйонів/мільярдів доларів олігархи успішно просували ідею сучасної, толерантної і культурно-різноманітної Росії. Однак це амплуа російської культури було і є «образом на експорт» –воно не має майже ніякого впливу всередині самого російського суспільства, і тим більше не є його виразником (як то зазвичай від культури очікується). Це, по суті, декоративний фасад, за яким ховається серцевина російського імперського світобачення: підвалиною його «розмаїття» є не мультикультуралізм, як воно подається, а колоніальний дискурс. Такий кут зору зокрема дозволяє краще зрозуміти, чому росіяни готові вбивати невинних людей виключно за їхнє бажання жити у власній державі.

Питання колективної та моральної відповідальності

Попри те, що розірвання контрактів і зв’язків з російськими артистами і культурними установами стає майже повсюдним, воно, все ж найчастіше викликане тиском українських громадян, які проживають чи тимчасово перебувають у цих країнах. Чимало інституцій та публічних діячів закликають не ізолювати російську культуру і не «дискримінувати» митців лише на основі їх національності, що більше – все частіше намагаються організовувати заходи за участю і українців, і росіян: начебто задля «примирення».    

У зв’язку з цим члени Українського PEN опублікували звернення до світової інтелектуальної спільноти, у якому заявили про неможливість «діалогу про культуру під бомбами і дулами автоматів». Вони також застерігають, що російська культура є інструментом пропаганди і прикриттям воєнних злочинів, які російські військові вчиняють прямо зараз проти мирного населення на території нашої держави, та закликають бойкотувати російську культуру як таку. Втім, і німецький PEN, і генеральна директорка PEN America вважають, що такий бойкот не лише не допоможе українцям, але й зашкодить тим російським культурним діячам, які не підтримують дії Путіна. 

Очевидно, що майже ніхто не ставить під сумнів злочинну природу російської агресії проти України. Однак чимало культурних діячів висловлює думку, що росіяни як народ/нація не є і не можуть бути відповідальними за дії свого лідера (яких вони, між іншим, часто не підтримують) і відповідно – не повинні виключатися з культурного життя світу. Дехто говорить і про те, що колективної відповідальності як такої не існує, наводячи приклади з минулого, зокрема німецького. Багато хто наводить аргументи про те, наскільки небезпечним є висловлення власної позиції у Росії зараз: такі виступи загрожують і свободі, і навіть життю. 

Однак правдою є те, що злочини певного режиму не можуть відбутися без колективної на них згоди. Така згода не тотожна підтримці у класичному розумінні цього слова, – радше означає певну мовчазну лояльність. До цього суспільство можуть готувати дуже довго. Одним з етапів «підготовки» є зокрема розшарування («розщеплення») уявлення про певну категорію людей: відділення «свого» від «загального». Ми дуже добре знаємо про це з історії Голокосту – однією з найбільших проблем для нацистів було відокремлення персонального досвіду про євреїв як добрих сусідів і товаришів від колективного уявлення про євреїв «як таких». Те саме ми можемо спостерігати зараз і серед росіян. Чимало із них говоритимуть про «своїх» українців яких вони знають і люблять, та з якими їх пов’язують теплі спогади чи асоціації. А водночас панівним є колективний образ українців як «нацистів/фашистів/бандерівців (потрібне підкреслити)», яких вони вбивають заради встановлення «справедливості» і міфічного «визволення».

Злочини певного режиму не можуть відбутися без колективної на них згоди

Показовим є те, як родичі українців, які проживають на території Росії, зазвичай просять «своїх» виїхати за межі України, – але при цьому вважають дії російської армії правильними і легітимними. Тобто вони намагаються захистити тих, кого вони знають, вважаючи їх винятками з правила образу «колективного українця».

Проблема полягає у тому, що такого розрізнення насправді не існує, – воно є витвором російської пропаганди, напрацьованим впродовж як мінімум десятків років. Завдяки ній злочинний режим легалізує свої дії в очах власних громадян. При тому, звісно, неможливо припустити, що росіяни не знають про істинний характер цих дій: вбивства десятків тисяч невинних людей. Але тут у гру вступає ще одна хитрість: пересічний громадянин РФ начебто не є прямим співучасником злочину – а отже, за такою логікою, не може нести за нього відповідальність. (Тут, звісно, не йдеться ані про тих, які злочинні накази віддають, ані про тих, які їх виконують.) Власне, це і є головний та «неспростовний» аргумент тих діячів, які голосують проти цілковитого бойкоту російської культури.

Однак, попри поширене переконання, колективна відповідальність таки існує. І так – її основою цілком може бути факт конкретної національної приналежності. Звісно, ми не можемо змінити місця свого народження. Але за певних обставин саме ми вирішуємо, як відповідати на виклики, які ця приналежність перед нами ставить. Тому якщо злочин вчиняється від імені цілої нації (тобто громадян примусово ставлять у це становище), то кожен її член зобов’язаний зайняти певну моральну позицію –як окремо взята особистість, а не як абстрактний «громадянин». 

Важливо, втім, розрізняти поняття «колективної відповідальності», про яку йшлося вище, і «колективної провини»: у дискусіях про культуру вони, на жаль, зазвичай змішуються в одне. Ці терміни є пов’язаними, але не тотожними. Кожен росіянин зараз несе тягар колективної відповідальності, бо від його імені вчиняють злочини. Колективна провина може аплікуватися на всіх росіян лише в тому випадку, якщо не буде чутно голоси протесту. Якщо коротко – колективна відповідальність стає колективною провиною у випадку мовчання.

Моральний вибір – це зокрема акт солідарності з жертвами: десятками і сотнями тисяч, мільйонами людей, домівки яких згоріли, друзі і родичі – загинули, діти і матері – були зґвалтованими. Немає жодного правового поля, яке могло б змусити припинити виступи «нейтральних» російських артистів чи виконання творів російських композиторів. Це лише індивідуальний вибір, акт моральної відповідальності та солідарності. Це також моральний обов’язок перед жертвами, для яких може бути дуже важливим і болючим зв’язок між злочином і колективною ідентичністю суспільства, від імені якого цей злочин вчинявся. 

Чайковський та Пушкін, звісно, не скидали бомб, але вони є дуже важливою і органічною частиною імперської російської культури, вихованці якої їх таки справді скидають. Тому повний бойкот російської культури у світі – це необхідний акт свідомого і відповідального вибору та вияву солідарності, – умовного «перебування на боці світла». Рівно до того моменту, коли останній російський солдат покине територію України.

Уляна Кирчів для Центру стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки  

Total
5
Shares

Пов'язані статті