Андрій Шевченко: підтримка України та засудження країни-агресора мають увійти в кодекс міжнародного добропорядного бізнесу

В інформаційній боротьбі України велику роль відіграють волонтерські проєкти та самоорганізація, що, мабуть, закономірно для молодої демократії.    

Як працює державно-громадське партнерство?  Що слід враховувати у відстоюванні українських інтересів на дипломатичній арені, взаємодії з журналістами та громадськістю інших країн? Як і надалі нарощувати м’яку силу України?

Ми попросили поділитися своїм досвідом і розповісти про власні ініціативи після ї 24-го лютого трьох громадських активістів: Ганну Гопко, координаторку Міжнародного центру з української перемоги, Андрія Шевченка, співзасновника медіацентру “Україна”, та Растіслава Ріго, координатора роботи зі ЗМІ у Словаччині. 

Усі експерти зійшлися на тому, що треба доносити інформацію до громадськості важливих для України країн світу. Вагому роль у цьому сьогодні відіграють соціальні мережі. Потрібно шукати та розказувати світу людські історії. Також усі створили свої бази даних для роботи з журналістами.

Минулого разу ми публікували коментар Ганни Гопко, натомість тепер пропонуємо ознайомитись з міркуваннями Андрія Шевченка, колишнього журналіста, народного депутата кількох скликань, посла України у Канаді 2015-2021 роках.

На фото: Андрій Шевченко у якості модератора медіа-центру “Україна”, Львів 

У 21 ст. у зовнішній політиці, у дипломатії відбулася одна фундаментальна зміна. На провідну роль вийшла громадська думка. І якщо ти зараз хочеш отримати ефективні рішення у зовнішній політиці, у дипломатії ти повинен шукати способи достукатися саме до громадської думки. Уряди у вільному світі, частиною якого ми є, спираються на неї і у зовнішньополітичних рішеннях. 

Це означає, що коли зараз ми вибудовуємо міжнародну коаліцію на нашу підтримку, критичним фактором є підтримка широких громадських мас. З цієї точки зору в України є колосальні результати. Це здобуток не окремо взятого дипломата, міністра чи навіть президента. Це набагато ширше явище. Широка народна підтримка світу – ось що ми здобули.   

Ключевими виявилися три фактори. По-перше, це героїзм Збройних сил України і всіх сил оборони. Особливо коли ми говоримо про перші дні – ця мужність виявилися колосальною історією, яка миттєво завоювала серця всього світу.  

Другий фактор – це солідарність українського народу. І сюди ж можна додати страждання цивільного населення. Буча, бомбардування Харкова, інші дикі варварські історії, такі як розбомблений Драмтеатр в Маріуполі з написом “Діти” – вони звичайно не могли залишити байдужими жодну людину, яка це побачила. 

Третій – ми опинилися в нестандартній для України ситуації могутньої політичної консолідації. Україна завжди вирізняється азартною, жорсткою, я б навіть сказав жорстокою політичною конкуренцією. Але те, що ми бачимо після 24-го лютого – не схоже на українську політику. Ми бачимо політичну консолідацію. І це значить, що вперше за багато років політична Україна говорить з усім світом єдиним голосом, коли ми просимо чи вимагаємо конкретних речей у західних партнерів. 

Створений нами Медіа-центр “Україна” https://mediacenter.org.ua/ – це громадська ініціатива, яка розпочалася як волонтерський проєкт. Зараз в ній об’єдналися дуже різні люди, серед них були і мої давні знайомі з експертизою у сфері масмедій і комунікацій – Василь Самохвалов, Максим Симаневський. Майданчик запрацював у Львові в середині березня і вже в перші дні у нас було до 800 журналістів з усього світу, які почали висвітлювали війну. Зараз їхнє число перевалило за 2000. 

Ми спиралися на досвід Львівської міської ради, яка з перших днів вторгнення розгорнула свій медіацентр на базі міського сервісу гостинності і туризму.  Це був наш провідний партнер у створенні центру. Місце нам гостинно надав львівський ресторан “Правда”, в якому ми до сих пір знаходимося.  

Зараз Медіа-центр Україна – це вже мережа майданчиків. Другий майданчик відкрився у Києві. Він об’єднав зусилля теж декількох команд – нашої львівської, команди київського медіа-центру, який працював в готелі Sky Loft, команди “Укрінформу” та інших людей. 

Я навожу так багато сторін, щоб показати, як українці можуть об’єднуватися, консолідуватися для досягнення важливих справ. …Японські телевізійники якось запитали у мене, коли саме  уряд вирішив зробити такий медіа-центр, та були вражені, що ця ініціатива пішла знизу силами і ресурсами окремих громадян, і що центр не отримав жодної копійки державного фінансування. 

Зараз ми співпрацюємо з Центром стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки при Міністерстві культури та інформаційної політики. Спираємося на інтелектуальну міць цієї організації.

Це наші партнери і по київському і по львівському центру. Також працюємо з Офісом Президента, який допомагає отримувати оперативну інформацію, спікерів. З військовими, які зокрема надають акредитацію ЗСУ для журналістів.  У Львові ми співпрацюємо з Львівською міською радою, з Львівською обласною військовою адміністрацією. І у нас є низка партнерів як з державного так і з приватного сектору. Таким чином люди з різних сфер життя, об’єдналися разом, самоорганізувалися і роблять могутню спільну справу. 

Львів для абсолютною більшості журналістів стає першою точкою для входу в Україну. Наша ідея  була, що з того часу, як журналіст потрапив до Львова, він міг спертися на ресурс медіацентру.

Чим є медіацентр? По-перше це фізичний майданчик, де журналіст може попрацювати. Це означає, що є де сидіти, зарядити гаджети тощо. По-друге, місце для брифінгів, пресконференцій – це місце де народжуються новини, приходять спікери.  Технічне рішення дозволяє виводити ефір в телемарафон, і досить часто наші події там транслюються. По-третє, це також, як ми кажемо, “консьєрж сервіс” – допомога журналістам з контактами, порадами до кого можна звернутися, приміром, в Одесі чи Харкові. Якщо журналіст планує відвідати інші міста, інформацією,  де можна знайти хорошего фіксера, перекладача, транспорт чи поселитися. 

Ми бачимо медіа-центр як такий собі брейн хаб, місце де народжуються нові змісти. Приміром, ми проводимо неформальні брифінги, де з вимкнутими камерами говоримо з журналістами про ситуацію в зоні бойових дій. 

Можемо також запросити Ярослава Грицака, який як історик пояснить, що у нас йде велика битва добра і зла, яка триває не з 24 лютого, а їй насправді багато століть. У нас є формат – програма для новоприбулих журналістів, де ми вводимо їх в курс справ. 

Ми організовували мозковий штурм, на який залучили людей з рекламних агентств, креативних та комунікаційних компаній, щоб спільно подумати, які медійні приводи допомагатимуть привертати увагу до подій в Україні, створити додаткові інформаційні приводи. 

Зібрали базу даних журналістів, яка дозволяє нам оперативно достукатися через телеграм-канал та e-mail до цих журналістів. Також ми запустили формат підтримки фіксерів, які працюють з закордонними журналістами. Ми збираємо фіксерів час від часу на неформальні зустрічі і з ними відпрацьовуємо, як краще допомагати журналістам, де шукати тему та  героїв для їхніх матеріалів. 

Кожна подія центру транслюється одночасно українською та англійською мовами. Це означає, що якщо ти є телевізійник, приміром, з Торонто, то за бажання – можеш отримати чистий сигнал.

В цілому наше завдання дуже просте. Точніше, не просте, але зрозуміле. Якщо ти журналіст, який хоче розказати світу про російсько-українську війну – ми забезпечимо тебе усім необхідним. Нам важливо, щоб світ розумів, що відбувається зараз, що може статися у майбутньому, і щоб світ задумався, що він має негайно зробити, аби допомогти Україні надійно закінчити цю війну. 

Що відрізняє нашу війну – це величезний масштаб бойових дій, географія, розтягнутість у часі. Це довгий інтенсивний процес.  Він довго тримається на перших сторінках світової преси. За обсягом запиту це унікальний проєкт за своїм масштабом. Ми відчуваємо, що це важлива частина нашої інформаційної битви. 

Останні 3 місяці показали, що був великий міф про непереможну інформаційну російську машину.  Супер-успішну, демонічну, пропагандистську систему, на яку ніхто у світі немає ради. Мені здається, ми є свідками тотального колапсу цієї пропагандистської машини.  Вона не просто буксує, мені здається, вона зламалася і нікуди не їде.  Я думаю, що Росія не може похвалитися жодною успішною інформаційною операцією за ці три місяці. Мені здається, вони програли битву за громадську думку навіть у тих країнах, де вони відчували себе сильними. Приміром, історія еволюції німецької точки зору на цю війну – вона просто вражає. Я думаю, це був шок для російської пропаганди. Чому так сталося? 

По-перше, є таке пояснення, що правда в довгому вимірі перемагає брехню. Росіяни переоцінили свої можливості впливати на еліти в європейських країнах. Мені здається, вони завжди робили розрахунок на те, що можна когось залякати, шантажувати, купити. А це виявилося розчавлено громадською думкою, яка відразу солідаризуватися з Україною. Якщо інформація – це зброя, то ми показали, що Україна володіє інформацією так само добре, як наші бійці володіють зброєю на фронті.  

Що стосується державної політики. Нам важливо зараз перейти в марафонський режим, розуміючи, що перед нами стоять завдання, які доведеться вирішувати впродовж довгих місяців і можливо років. Ми розуміємо, що маємо справу з дуже хворим російським суспільством. Що Путін є не просто джерелом проблеми, він є відображенням російської політичної еліти та суспільства – ксенофобського,  агресивного, антизахідного, параноїдального. З цією нацією нам доведеться мати справу ще довго – на десятиліття, а може і на покоління вперед. Тому, приймаючи рішення, ми маємо розуміти, що йдеться про довгу, стратегічну битву. І рішення, які приймаються, повинні мати таку ж велику стратегічну вагу. 

В України добре виходить державне-приватне партнерство, співпраця з громадянським суспільством. Я би наполегливо радив українській державі при розробці важливих стратегічних інформаційних рішень залучати людей з недержавного сектора, з громадянського суспільства. І це вже робиться. Приклад роботи нашого центру є теж показовим. Коли можна задіяти креативний аналітичний потенціал, мозок і енергію, та навіть фінансові ресурси людей з недержавного сектору. Треба продовжувати це робити. 

Маємо робити ставку на діалог з громадськістю у важливих для нас країнах світу. Не концентруватися лише на правлячому класі, лише на лідерах і тих, хто приймає рішення сьогодні. Натомість шукати слова, вести діалог з широкими масами – це запорука  довгострокового успіху. У нас зараз для цього є дуже сприятлива ситуація. Але вона такою не буде вічно. З досвіду 2014 року ми знаємо, що війна, навіть така страшна і дика, яку ми бачимо, – вона, на жаль, не може жити на перших сторінках постійно. На жаль, бо війна продовжується, а в медіа її вже немає. У світі, багато трагедій. Тому те, що ми хочемо сказати світу, нам потрібно навчитися говорити швидко і дуже голосно.

Окрім потужної роботи традиційної журналістики, ми бачимо, що у порівнянні навіть з 2014 роком ще більшу роль відіграють соціальні мережі. Набагато більше відео-контенту, фотографій, лаконічного мультимедійного контенту, зокрема, TikTok та Telegram формати. 

Здається, ми знайшли ті емоційні наративи, які будь-яку совісну людину в будь-якій частині світу змушують думати про Україну. Нам треба далі в цьому напрямку працювати. 

Ще один з напрямків: звертатися до світу міжнародних корпорацій. Якщо раніше для міжнародного бізнесу було важливо платити справедливу зарплату як чоловікам так і жінкам, бути екологічно чистими,  відстоювати  права людини, то зараз в такий кодекс міжнародного добропорядного бізнесу має увійти і підтримка України, відповідне ставлення до країни-агресора Росії. 

Ми також маємо підказувати людям дуже практичні речі, які вони можуть робити. Вболіваєш за справу демократичної України – переконайся, що ти зробив щось на своєму рівні – написав петицію до уряду, подзвонив до свого депутата в парламенті, прийшов до себе на роботу і перевірив, чи не веде твоя компанія бізнес з Росією.  Або щоб допомогти, візьміть на роботу українця, знайдіть бізнес-підрядника в Україні

Важлива робота в соцмережах. Наше завдання не просто донести позицію, а зробити це в такий спосіб, щоб змусити людей діяти. 

Загалом, журналістам потрібні людські історії. Тому коли ми приводимо у наш брифінг у Львові, ми запрошували актрису Анастасію Пустовіт, яка провела кілька тижнів в окупації, щоб вона розказала, що бачила на власні очі. Запрошували Луганську філармонію, яка в 2014 році мусила тікати в Сєвєродонецьк, а зараз вдруге тікає від війни до Львова. І вони грають тут на позичених інструментах, які їм дали львівські колеги, адже музика – це їхня місія навіть під під час війни. Гіркі, та в той же час потужні епізоди, які  дарують нам “прості непрості” українці. 

Мене особисто найбільше зворушила пресконференція родичів та дружин героїв Маріуполя. Коли ти бачиш нелюдські страждання людей, які зараз “бігають по стінам”, щоб врятувати своїх рідних. А з іншого боку – величезна мужність цих людей, які в момент переживання за своїх чоловіків та синів, виходять перед пресою і знаходять в собі достатньо твердості та мужності, щоб говорити про це предметно, з холодним розумом, щоб апелювати до правильних речей і кроків. Мене захоплює ця комбінація з одного боку емоційної вірності та підтримки, з іншого боку стоїчної мужності, яку демонструють українці. 

Спілкувався Денис Самигін для Центру стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки 

Total
1
Shares

Пов'язані статті